

1933 рік – сумнозвісний в українській історії рік Голодомору, що спричинив загибель мільйонів людей. На тлі цього нечуваного лиха деяким дослідникам і досі видаються незначними й не вартими уваги кілька маловідомих політичних та позірно наукових документів, що на багато років визначили долю української мови. Проте примусове втручання в структуру мови, що відбулося понад сімдесят років тому, дається взнаки й нині. Спробуймо проаналізувати цей вплив на підставі автентичних джерел.
Наприкінці квітня 1933 року відбулися нарада з питань національної політики в ЦК КП(б)У та засідання створеної на початку того самого місяця Комісії НКО [i] в справі перевірки роботи на мовному фронті. Заступник наркома освіти Андрій Хвиля виступив на обох зібраннях з доповіддю «Націоналістична небезпека на мовному фронті й боротьба проти неї», що під назвою «Викорінити, знищити націоналістичне коріння на мовному фронті» вийшла друком в журналі «Більшовик України» та окремою брошурою [1]. Ця стаття містить здебільшого політичну фразеологію, про стиль та спрямованість якої свідчать обидві назви, однак із неї вже проглядають обриси дальших дій. Мало того, саме цей текст визначив рівень та глибину арґументації всіх наступних документів. Саме тут вперше прозвучав мотив про «штучний відрив від спільної братньої українській мові – мови російського народу» [ii] , що відтоді став провідним у кампанії критики та перегляду засад та доробку українських мовознавців та словникарів, зокрема й насамперед працівників зліквідованого після процесу СВУ Інституту Української Наукової Мови (далі – ІУНМ) та створеного на його руїні Науково-Дослідчого Інституту Мовознавства (далі – НДІМ), пізніше перейменованого на Інститут Мовознавства.
( Read more... )