Репресії моцкви проти української мови 1933 року (1/2)

[bytebuster]

Ольга Кочерга: Мовознавчі репресії 1933 року  // Це жах, я вам скажу. Стаття велика, але читаєш, і відчуваєш, як волосся стає дибки. Мова-не-на-часі, ага. Какая-разніца-на-каком-єзикє, my ass. А чому тоді московня стільки сил, часу і грошей вклала в каліцтво української мови і насадження москвосуржа?

1933 рік – сумнозвісний в українській історії рік Голодомору, що спричинив загибель мільйонів людей. На тлі цього нечуваного лиха деяким дослідникам і досі видаються незначними й не вартими уваги кілька маловідомих політичних та позірно наукових документів, що на багато років визначили долю української мови. Проте примусове втручання в структуру мови, що відбулося понад сімдесят років тому, дається взнаки й нині. Спробуймо проаналізувати цей вплив на підставі автентичних джерел.

Наприкінці квітня 1933 року відбулися нарада з питань національної політики в ЦК КП(б)У та засідання створеної на початку того самого місяця Комісії НКО [i] в справі перевірки роботи на мовному фронті. Заступник наркома освіти Андрій Хвиля виступив на обох зібраннях з доповіддю «Націоналістична небезпека на мовному фронті й боротьба проти неї», що під назвою «Викорінити, знищити націоналістичне коріння на мовному фронті» вийшла друком в журналі «Більшовик України» та окремою брошурою [1]. Ця стаття містить здебільшого політичну фразеологію, про стиль та спрямованість якої свідчать обидві назви, однак із неї вже проглядають обриси дальших дій. Мало того, саме цей текст визначив рівень та глибину арґументації всіх наступних документів. Саме тут вперше прозвучав мотив про «штучний відрив від спільної братньої українській мові – мови російського народу» [ii] , що відтоді став провідним у кампанії критики та перегляду засад та доробку українських мовознавців та словникарів, зокрема й насамперед працівників зліквідованого після процесу СВУ Інституту Української Наукової Мови (далі – ІУНМ) та створеного на його руїні Науково-Дослідчого Інституту Мовознавства (далі – НДІМ), пізніше перейменованого на Інститут Мовознавства.

Того самого 1933 року оприлюднено Резолюції Комісії НКО в справі перевірки роботи на мовному фронті [2]. Їх три: «Резолюція … на доповідь тов. Хвилі «Націоналістична небезпека на мовному фронті й боротьба проти неї» (26 квітня 1933 р.)» [2а], «Резолюція … в питаннях термінології» [2б], «Резолюція … в справі граматичній» [2в]. Завважимо, що окрему резолюцію присвячено термінології.

Члени Комісії добре розуміли, що через перегляд структури наукової мови можна найефективніше вплинути на мову загальнолітературну. Адже саме наукова мова опрацьовує нові поняття, дає їм назви й отже є джерелом нових термінів,
що згодом подекуди стають словами широковживаними; саме в науковій мові постають нові словотворчі моделі, що згодом поширюються й у мові загальній; саме наукова мова живить мову загальновживану новими граматичними конструкціями та словосполуками нової будови.

Перша резолюція [2а] має загальний характер. За стилем викладу та фразеологією вона наслідує дописи А. Хвилі. Чималі фраґменти дослівно переписано з доповіді, що спричинила її появу. Проте вже в цій резолюції сформульовано завдання, що їх належало виконувати беззастережно. Серед розлогих пасажів на кшталт «розгорнути широку роботу щодо остаточного викриття і викорінення націоналістичних викривлень на мовній ділянці» чи «посилити партійний провід роботою мовознавчих інститутів», бачимо загальні риси програми дій – «скритикувати і вилучити шкідливу продукцію», та обриси конкретних
напрямів – насамперед «переглянути словники і виправити в дальших виданнях припущені в них хиби»; далі «переглянути наукову й учбову [iii] підручникову літературу, викривши націоналістичні прояви» і, нарешті, «переглянути плани науково-дослідної роботи».
Друга та третя резолюції вже містять не лише критику, а й досить докладні настановчі частини. Поряд із ідеологічними настановами (типу Термін має бути відповідний до загальної мовної політики радянської влади) бачимо конкретні рецепти,
що їх ми проаналізуємо трохи нижче, разом з наступними документами. Завважимо лише, що названо імена мовознавців – Євген Тимченко, Олена Курило, Микола Гладкий, Сергій Смеречинський, Микола Сулима, – чиї праці оголошено хибними
поряд із працями їхніх колег, засуджених на процесі СВУ. Їхній доробок належало засудити, а конкретні лексичні пропозиції (слова націоналістичного типу), так само як критиковані словотворчі та граматичні конструкції, вилучити з ужитку (рішуче викорінювати … категорично відкидаючи всіляку нацдемівщину).

І критику, й настанови резолюцій адресовано насамперед НДІМ, отже цей інститут мусив негайно вжити заходів, щоб виконати «рекомендації» Комісії. Як свідчить Хроніка НДІМ [3], протягом другої половини 1933 р. відбулося понад п’ятнадцять засідань, цілком присвячених українському словотворові. Висновки цих обговорень зреалізовано в докладному перегляді
фахових словників, поданому в п’яти термінологічних бюлетенях (медичному, ботанічному, математичному, фізичному, виробничому), що вийшли друком упродовж 1933-1935 років. Передмови до трьох останніх бюлетенів [4-6] містять настанови щодо конкретного виконання рекомендацій зазначених резолюцій та засідань у НДІМ, а також додаткові приписи щодо змін, що їх належало запровадити в українській науковій мові. Докладний виклад їх подано у статті «Структурні зміни української наукової термінології протягом двадцятого сторіччя» [8]. Приписи сукупности зазначених засадничих документів становлять послідовний комплекс нормативів, що на багато років змінили лексичний склад та структуру нашої мови, подекуди незворотньо. Їхній аналіз дає змогу простежити походження та еволюцію багатьох теперішніх мовних негараздів.

Перш ніж перейти до розгляду конкретних питань, завважимо три моменти.

1. В усіх розглядуваних документах багато уваги присвячено правописові.
Ми не будемо тут торкатися суто правописних моментів, їх вичерпно проаналізовано в книжці В. В. Німчука «Проблеми українського правопису ХХ – початку ХХІ ст.» [9]. Вплив правописних проблем на термінологію розглянуто у статтях
[10, 11].

2. Хоч як це дивно, всі перелічені документи написано напрочуд доброю українською мовою. Їхні автори намагалися вже в цих текстах запровадити свої приписи, проте вони ще самі не опанували створювану «новомову» і вкраплини пропонованих «інновацій» (що тепер, на жаль, видаються звичними словами чи словосполуками) виглядають чужорідними й недоречними на загальному мовному тлі.

3. В усіх документах багаторазово йдеться про політичне та ідеологічне підґрунтя позірно наукової мовної дискусії (організувати досконалий, з погляду ідеологічного насамперед, перегляд словників і термінології; дальші шляхи розвитку української термінології й цілої словникової діяльності … цілком побудувати на основімарксоленінської методології, на основі ленінської
національної політики), постійно звучить лейтмотив «націоналістичного шкідництва» та настанови типу «у перекладі слів і фразеології не вносити штучної відмежованості української мови від російської» чи «у жодному разі штучно й тенденційно не обминати спільних для обох мов елементів, зокрема й слів інтернаціонального походження».
Про глобальність кампанії свідчить сам тон резолюцій:
«Негайно переглянути всю словникову продукцію, що друкується … з погляду повної і цілковитої ліквідації націоналістичної ідеології в термінології»;
«Розгорнути … гостру критику всіх словників, виданих колишнім Інститутом української наукової мови та пізніше Інститутом мовознавства»;
«В українській частині словника не подавати … націоналістичного типу слів» [2б].
Російську мову оголошено лексичним та граматичним еталоном, що з ним упродовж понад шістдесяти років порівнювано українську лексику та мовні конструкції попри закони внутрішнього розвитку української мови. Хибної звички говорити й писати на російський кшталт ми не позбулися й досі. Проте у дальшому викладі ми намагатимемося розглядати наслідки допасовування української мови до законів та моделей мови російської, по змозі випускаючи притаманну розглядуваним джерелам фразеологію та посилання на політичні чинники. Зосередьмо увагу на суто мовних проблемах.

Вивчаючи настанови щодо змін лексики разом із вказівками щодо словотворчих змін дістаємо розлогу картину спотворень, що їх не подолано й досі. Насамперед оголошено однозначно негативним явищем вживання властиво українських термінів
замість запозичених чи поряд із ними [4, 5, 6].
Вилучати належало будь-які слова та словосполуки, що комусь із учасників «знешкоджування» словників видавалися «словами нацдемівського типу», чи «зайвими архаїзмами чи провінціалізмами» [2б].
Із нашого лексикона зникли тисячі слів, зокрема такі, що не мали прямих відповідників у російській мові (як приклад
ми нижче розглянемо наслідки вилучення слова плин).
Водночас засуджено запозичування інтернаціоналізмів у формі, відмінній від форми російського відповідника (фольга замість фолія) та оголошено шкідливим запозичування не з тих мов, звідки відповідні слова запозичила російська мова (маємо
картон замість тенктура, купорос замість вітріоль тощо) [5, 6].
Особливо шкідливим оголошено запозичування термінів (а відтак і загальних слів) із польської мови чи творення термінів за моделями, подібними до польських [4, 5]. Українським термінам, що мали спільний з російськими запозичений корінь, проте инший рід, надано такого самого роду, як в російській мові, зокрема слова на -иза, -іза, -еза рекомендовано вживати в чоловічому роді [3], а замість іменників жіночого роду на -аля запроваджено форми на -аль [4].
Як наслідок поряд із кількома словами, що їх не змінено через недогляд (криза, теза, оаза та кілька инших), маємо гістерезис замість гістереза, еліпса перетворилася на еліпс, протуберанца – на протуберанець, паралакса – на паралакс, бензина – на бензин, кефаля, вуаля, вертикаля, цитаделя – на кефаль, вуаль, вертикаль, цитадель тощо.

Настанови щодо творення слів, пов’язаних з процесовими поняттями, фігурують в кількох аналізованих документах; сукупно вони призвели до втрат майже катастрофічних.
Оголошено хибною думку, що в українській мові безпрефіксові форми иншомовних дієслів мають лише значення недоконаного виду і що значення доконаного виду в українській мові здебільшого передає форма з префіксом з- [3].
Рекомендовано вважати правильним та бажаним вживати іменники чоловічого роду з суфіксами -щик, -чик замість -(ів)ник
на позначення професій та іменники жіночого роду на -ка, -ча на позначення дії чи процесу [3, 6].
Рекомендовано вважати основними формами літературної мови дієслівні іменники (від дієслів на -увати) на означення дії і наслідку на -ування. Із іменників на -овання із значенням наслідку залишено лише кілька (риштовання, угруповання,
спростовання) [3], згодом вилучено практично всі такі слова.
Засуджено більшість безсуфіксових віддієслівних іменників, що відповідають наслідкам процесів (виник, переміст, занур, похит тощо) [5].
Наказано (саме наказано, настанови щодо цього пункту повторено в більшості документів у максимально жорсткій формі) вживати активних дієприкметників замість прикметників, що позначають властивість чи призначення, зокрема замість
прикметників на -івний [2в, 3, 4, 5].

Після такого втручання висловлювальні засоби, пов’язані з процесовими поняттями, спотворено до невпізнанности. Утворилися величезні прогалини у відповідних гніздах спільнокореневих слів. Докладне дослідження на цю тему див. у передмові до словника [12] та инших працях його авторів.
Тут ми розглянемо лише кілька прикладів, зокрема, комплекс слів, пов’язаних з поняттям «деформація». Згідно з нормальними словотворчими моделями, низка похідників (дериваційний ланцюжок) має бути такою.
Дієслова доконаного та недоконаного виду мають форму деформувати/здеформувати.
Похідні віддієслівні іменники (пов’язані з завершеним/незавершеним процесом) – деформування/здеформування.
Наслідок – (з)деформовання.
Явище – деформація.
Стан – здеформованість.
Відповідні прикметники: деформівний (тобто здатний (з)деформувати), (з)деформовний (тобто такий, що його можна (з)деформувати), деформувальний (призначений деформувати), здеформований (що зазнав деформації, має неправильну форму).
Пасивний дієприкметник – деформов(ув)аний (тобто такий, що перебуває в перебігу деформування, зазнає деформації).
Пропонуємо уважному читачеві самому проаналізувати, скільки слів ми втратили через ліквідацію префіксіа з- у дієслові доконаного виду.