Добре, синку. Добре…

[bytebuster]

Це лише фантазія на тему, не сприймайте всерйоз

Путін сидів у своєму кабінеті і весело всміхаючись правив проект «Обращенія к народу» з приводу оказанія воєнної помощі братській Сирії. «А харашо всьо-таки получається. Не одразу, поступово, але ж виходить. З Україною, правда, трудніше пішло, ніж думав. Та хто ж знав, що там стільки мудачья зібралося. Але з Божою поміччю та при моїх талантах…» - задоволено всміхнувся про себе і якось сама собою замугикалася мелодія приспіву із його улюбленої «Їхав козак за Дунай»:

«Лучче було б, лучче було б не ходить,
Лучче було б, лучче було б не любить… - поспівував собі під ніс Владімір Владімірович, старанно викреслюючи з тексту «Обращенія» слова «… и в полном соответствии с нормами международного права».

- Яке нахрен «международное право»? Хотя нє… международноє право треба залишити. А от «по согласованию с нашими зарубежыми партнерами» викреслимо. Ще Обама обідиться, та й Меркель трезвонити почне… Так шо согласованіє із зарубіжними партньорами вичоркуєм – Владімір Владімірович двома жирними рисками викреслив з тексту згадані слова.

- Діма! Гдє тебя носіт? – проказав Путін у слухавку, привично входячи в образ Хуйла. – Зайді і забері тєкст обращенія. На сайт повесь і в СМИ разошли. Ну ты знаєш что да как.
- Слушаюсь, Владімір Владіміровіч. Уже іду.

Путін поклав трубку, солодко потягнувся, після чого крекчучи підвівся з крісла і підійшов до вікна. За вікном виднілися зубці кремлівського муру, а в пам’яті зринув давній дитячий спогад. Як колись його, ще малого хлопця, привів на Красну площу батько і тицьнувши пальцем у бік Кремля суворо проказав:

- Дивись, сину мій – отам наші воріженьки! Там сидять кляті. Оті, що вже котре століття нівечать нашу Україну. Ти коли виростеш – ким станеш?
- Месником, тату! – твердо пообіцяв син.
- Молодець, сину. Битимеш наших ворогів?
- Ні, тату, я піду іншим шляхом.
- Тяжка то дорога… – проронив батько
- Я впораюся, тату.

З того пам`ятного дня пройшло багато років. Пройшли десятиліття суворої конспірації і подвійного життя. Путін вже й не пригадував до ладу, яким було його справжнє прізвище і як його насправді звали мама й тато. Але добре знав, що він українець і твердо пам’ятав про головне завдання свого життя. Багато років ішов до своєї мети, обмежуючи себе у всьому. Суворо дотримувався до подробиць завченої легенди, що він Путін, що народився і виріс у Ленінграді. Потім навчався в школі КГБ, робив кар’єру, поступово наближаючись до цілі свого життя.

Єдине, чого так і не зумів із себе видавити, то це любові до української пісні. Тому іноді, залишаючись на самоті, не міг себе стримувати:

- Ти, конику вороненький, скачи та гуляй!

Путін обірвав спів і повернувся в бік дверей, звідки визирнула голова Пескова.

- Можна, Владімір Владіміровіч?
- Можна. Тєкст на столє, забірай. І скажи, чтобы нікто нє заходіл. Я работаю.

Песков зник за дверима, а Путін знову поринув у спогади. Згадав, як радів у 1991 році, коли Україна врешті-решт стала незалежною. І як щиро шкодував, що сам мало для цього зробив. Думав, що так і не виконав даної батькові обіцянки.

Але згодом стало ясно, що роботи насправді ще непочатий край. Треба було укріпити Україну економічно, допомогти їй посісти належне місце на світовій арені. Це була непроста задача, бо українці відчайдушно пручалися і заважали Путіну розбудовувати європейську, демократичну й процвітаючу Україну.

Протягом багатьох років Путін постачав Україні дешеві енергоресурси, сподіваючись, що українці скористаються цим і у стислий строк зуміють збудувати потужну економіку. Не вийшло. Щоразу в його милій Україні до влади приходило щось неймовірно тупе і жадібне. І вся допомога, яку організовував Путін для України, осідала на їхніх закордонних рахунках.

Тоді Путін вирішив змінити тактику і став суворіше ставитися до українських правителів. Вимагаючи від них, щоб вони не лише крали, але і щось вкладали в економіку країни. Але ті лише сміялися, крали і знов, і знов приїздили до нього в Москву з протягнутою рукою.

Тоді Путін зрозумів, що вся надія на народ. Якого не було. Але ж недаремно Путін так довго і вперто йшов до своєї мети. Відступати Путін не міг і вирішив допомогти українцям стати народом.

В результаті нескладних маніпуляцій Путін почав проштовхувать до влади якогось зовсім вже карикатурного Януковича. Сподіваючись, що хоч це пройме нарешті українців і ті замисляться, як вони живуть. План ніби удався, українців на якийсь час пройняло. Случився Майдан 2004-го. Путін дуже зрадів, на Януковича цикнув, а Ющенка попросив бути гідним президентом своєї країни.

Ющенко довго щось патякав розмахуючи руками і плутаючись у родах та відмінках, а вкінець заплутавшись пішов ліпити горщики. У Путіна опустилися руки і охопив відчай: що ще треба тим українцям зробити, щоб мрія його життя - незалежна і процвітаюча Україна – стала нарешті реальністю. У відчаї Путін махнув рукою і провів до влади того ж таки Януковича – може хоч так в українців прокинеться злість і самоповага.

Українці не чухалися роки зо три, а Путін і так, і сяк пробував їх допекти, зачепити за живе – нічого не виходило. Аж нарешті вийшло таки зібрати Майдан-2013. Українці скинули того Януковича: Путін в той день закрився в Сочі у бункері і на самоті щасливо сміявся та довго співав українських пісень. Потім взяв себе в руки і вийшов на люди із украй стурбованим обличчям.

Аж дивиться, українці з Майдану сумно розходяться по домівках, жалкуючи за загиблими. Уроків Майдану 2004 року українці не засвоїли і Путін вирішив на цей раз так просто все не залишати. Бо українці знов махнуть на владу рукою, а омріяний Путіним образ незалежної європейської України остаточно відійде на неозору історичну перспективу. А він же вже людина немолода. Раптом не доживе. Ще й у цій клятій Росії, де його обожествляють, повилазили різні гнидники та всяка великодержавна сволота, яку не так просто в руках утримати. Поки він, Путін, керує Росією, ще щось можна зробити. А як же діло піде, коли його не стане? Як житиметься рідній неньці Україні, якщо в Москві до влади дійсно прийде справжній великодержавний упир з ядерною зброєю в руках.

Важко зітхнувши, Путін наважився на відчайдушний крок. Чудово усвідомлюючи, що іде на самогубство. Але дана колись батькові обіцянка знімала всі сумніви та застороги – щоб Україна жила і процвітала Путін готовий пожертвувати і власним життям, і всією Росією.

І тоді Путін почав втілення в життя надскладної багатоступеневої операції, наслідком якої має стати безхмарне майбутнє України. Для цього довелося влаштувати обмежену воєнну операцію на сході країни, завдяки якій українці нарешті припинили чухати потилиці, взялися за діло і почали створювати власну державу і очищати країну від мудаків.

Були великі проблеми з Заходом, який багато років лише обіцяв допомагати Україні. Схилити Захід до реальної допомоги було непросто, але Путін старався. Бо якщо не він, то хто? Довелося прийняти образливе прізвисько Хуйло, пережити ганьбу в Брісбені і в Нью-Йорку і ще багато чого, що Путіну і згадувати гидко. А Захід ніяк не хотів роздуплятися. Довелося і гріх великий на душу взяти… бідні ті пасажири боїнгу – страшні картини катастрофи зринули перед його очима – І ніхто ж не оцінить, ніхто так і не довідається чого це все мені коштувало…

- Але в цілому все непогано все вийшло – знову подумав Путін, пригадавши як аплодували Порошенкові в ООН. – Добра робота – похвалив сам себе і повернувся за робочий стіл.

Відсунувши набік стоси проектів указів про присвоєння чергових і позачергових генеральських звань, Путін взяв до рук досьє Надії Савченко.

- Хороша дівчинка – всміхнувся сам до себе розглядаючи її фото – Бойова і смілива. – Саме таку він і просив взяти в полон для майбутнього процесу. Формування народу справа непроста, часу в нього небагато залишилося і потрібно поспішати. Бо треба ж дати українцям нарешті власних справжніх героїв, якими б вони пишалися. – Якими б ми пишалися – поправив себе подумки Путін, пригадавши, що він же також українець. – Ох, і зрусифікувався я тут з цими москалями…

Коли Надя почала голодування, в Путіна мало серце не зупинилося, дуже за дівчинку переживав. Щодня питав, як вона там. Просив, щоб берегли і не ображали. Добре, що припинила голодувати. Тепер буде суд, треба простежити, щоб вона жила в комфортних умовах. Героїня все-таки – всміхнувся Путін, відкладаючи досьє Савченко набік.

З сепаратистами було простіше – довго перебирати не довелося, одразу повилазили всякі Плотніцькі та Мотороли, глянувши на фото яких Путін одразу кивав головою: «Одобряю».

- Шкода, що люди загинули, шкода… Але як же інакше можна було розбутити ту Україну? Та і зрештою свободи без крові не буває – сумно хитав Путін головою, перебираючи запити Шойгу щодо нових поставок зброї сепаратистам. – Досить з них і того, що є. Та і взагалі ту лавочку пора прикривать. Тим паче привід зручний - Сирія.

І Путін мрійливо відкинувся в зручному кріслі, наспівуючи про себе:

- Свиснув козак на коня: "Оставайся здорова!
Як не згину, то вернуся через три года!"

В тиші кремлівського кабінету, десь з-під оздобленої золотими двоголовими орлами стелі, Путіну ясно вчувся приглушений батьковий голос:

- Добре, синку. Добре…

(Свирид Опанасович)