ФОНД Діани Макарової: І НАВІТЬ СВОЮ АМПУЛУ...
Четвер, 11 Січень 2018 19:31![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
bytebusterПерепост допису nazavzhdy@ ![[community profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/community.png)
lenta_ua: ФОНД Діани Макарової: І НАВІТЬ СВОЮ АМПУЛУ...
І НАВІТЬ СВОЮ АМПУЛУ...
Я не беру участі у вічній суперечці – робити щеплення дитині чи ні. Я пролистую ці дискусії. Нецікаво.
Та й боляче. Бо я завжди при цьому згадую, як ладна була віддати півжиття за ампулу. А другу половину - за дозвіл на щеплення.
Ви знаєте, а я ж тоді валялась в ногах у лікарів, вимолюючи ту одну-єдину ін"єкцію…
Цей випадок був би хрестоматійним, якби про нього знало багато людей. Але знало небагато, скандал зам"яли.
Лише півтори тисячі людей одного села, та кілька десятків тисяч моїх читачів, яким я вже не раз про це розповідала.
… це сталось у далеких дев"яностих, в одному українському селі.
Тоді село оточили якось дуже швидко. Підігнали машини, поставили щось типу блокпостів, відрізали усі дороги. Просто ми заснули у вільному селі, а прокинулись вже у оточенні. Заїхати в село було непросто, лише за документами і з чітким поясненням причини в"їзду. причина мусіла мати документ з печаткою.
Причину могли взяти до уваги, а могли й розвернути назад. Нє положено!
Причина була дивною. Причина не налазила на голову.
Кір.
Епідемія корі охопила село якось раптово, за тиждень.
Першим захворів однокласник мого сина. Дуже швидко його забрала Швидка, стан погіршувався, хлопець потрапив до реанімації, а потім помер.
Село ахнуло. Від кіру не помирають, ми у двадцятому сторіччі, чи де?
Чому спалахнула епідемія між привитими дітьми? – невідомо. Ходили чутки про погану вакцину. Але офіційного підтвердження, звичайно, не було.
А тим часом по селу літали Швидкі з району та навіть області. В реанімації вже лежало кілька солдатів з внутрішніх військ, які охороняли колонію, що за кілометр від села. Шептались, що від солдатів та епідемія і пішла. Тим часом в реанімації було вже кілька дітей та дорослих з самого села. А епідемія крокувала далі.
Ми прокидались від роботи санітарної машини. По тій машині ми взнавали, в який будинок зайшов кір, кого забрали вночі Швидкою.
Сім"ї захворівших несли до санітарної машини одяг та постіль, люди виходили дивитись – в селі завжди як у селі – але оточували машину широким колом, близько не підходили.
Біля порогу дому, що навпроти нашого, вже стояла кришка до невеликої труни.
Школу закрили. Закрили сільське виробництво. Магазинчики налякано зачинялись теж. Натомість сільський фельдшерський пункт, посилений лікарями з району, працював до півночі. Частина медиків сиділа там і приймала натовпи людей, які йшли робити повторне щеплення. Інші медики, збиваючись з ніг, обходили хати, перевіряючи усіх та уклінно просячи прийти зробити щеплення. Кому йти було далеко чи важко – отримував щеплення вдома. Віковий ценз раптово виріс. Дідам та бабам, які вже по старості і з хат не могли вийти, теж робили щеплення
Чи були такі, що відмовлялись від щеплення?
Звичайно. Люди завжди, навіть на грані смертельної небезпеки, схильні грати у фаталізм. І їх просили. Медики уклінно просили згодитись на щеплення, медики плакали, а коли навіть сльози не допомагали – медикам було надано право викликати міліцію.
Міліція теж не мала права робити примусове щеплення. Але міліція завжди вміла бути переконливою. І упертюхи дуже швидко здавались.
Село готувалось до першого похорону.
А до мене раптом прийшла купа родичів. Вони сіли на стільці у залі – так називається в селі головна кімната – і почали просити мене не пускати мого малого сина на похорон його товариша. Ні, вони навіть не просили, вони вимагали.
А я сама вирішувала цю проблему вже другий день. Між забігами до фельдшерського пункту.
До пункту я бігала як на роботу. Я сідала у коридорі, чекала черги, заходила до кабінету – і:
- Ні-ні, навіть не проси! – махав на мене лікар і просто видавлював мене з кабінету.
- Ну, під мою власну відповідальність… Я напишу будь-яку розписку… - молила я.
- Та ти здуріла! Ні, в жодному разі! Просто слідкуй, аби дитина не виходила з дому.
Мій син не мав щеплення.
Мій син не мав жодного щеплення з усіх, які потрібно зробити дитині до 12 років. І, звичайно, він був у найстрашнішій групі ризику – бо ж і епідемія по школі почалась саме з його класу – епідемія, яка вже закінчилась смертю його товариша.
І я ходила до медпункту як на роботу, кожного дня. Я ходила просити…
Одну ампулу. Одне щеплення.
- Боже мой, у нас стерильный мальчик! – почула я якось з лабораторії.
І протиснулась туди.
- Как это получилось? У него ни одной прививки! – волала лікар з області. – Срочно найдите маму этого мальчика!
- Я тут. – прошепотіла я і покосилась на лікарський кабінет, що поруч з лабораторією.
- Как вы могли это допустить! Срочно приведите мальчика на прививку! – обурено наказала обласна лікарка. – Что вы за мать!
«Ураааа… Вийшло!» - подумала я і, не пояснюючи, що я за мати, розвернула стопи, щоб бігти за сином.
Аж тут розкрились двері кабінету:
- Стояти! – наказав лікар наш, місцевий, та ще й мій друг до всього. – Куди побігла?
«Не вийшло…» - опустила плечі я.
А мій друг, місцевий лікар, що вже не раз допомагав мені рятувати сина від смерті, нахилився до обласної колеги і щось їй прошепотів.
- Ооооо… - відказала лікарка. – Да, это нельзя. Никакой прививки! А почему эта мать шляется здесь, в медпункте? Ей что, своей группы риска мало?
І мене було витурено з медпункту.
Мій син не мав права на жодне щеплення. Його хвороба була такою, що могла дати ускладнення на будь-який стрес для організму – а щеплення, звичайно, завжди стрес. І ніхто, жоден лікар, не міг дати дозволу на це.
Звичайно, я здалась не одразу. Я вирвалась з оточеного села і помчала до облздраввідділу. Але і там ніхто не зміг взяти на себе дозвіл зробити щеплення тому, чий ризик такий високий.
Лишалось пройти похорон.
Син заявив, що ми не маємо права відібрати в нього можливість востаннє попрощатись з другом. І він був правим в свої дванадцять років. Дванадцять років свого дорослого життя в хворобі і трьома клінічними смертями в анамнезі.
Родичі зібрались в хаті, аби відмовити нас від цього. Бо ми усі були в групі ризику. Моїй помираючій мамі щеплення не зробили. Ценз. Мені самій у щепленні відмовили, я завжди була алергиком. Теж ніхто не взяв на себе відповідальність. І син…
Але молила я про щеплення не для себе. І не для мами. Лише для сина. Одну ампулу. Одну прививочку…
Троє стерильних людей у самому центрі епідемії сиділи у своїй хаті, прислухаючись до гудіння санітарної машини, голосіння на вулиці і нудіння родичів:
- Подумай про матір, якщо про дитину не думаєш… Подумай про дитину, якщо про себе не думаєш…
Аж поки все не вирішила моя мама. Вона стукнула об підлогу своєю палицею і всі замовкли. Бо коли мама стукала об підлогу палицею – це означало, що терпець їй урвався і далі підуть репресії.
- Збирайтесь. – сказала вона, глянувши на мене і на мого сина.
- Правильно. – сказав мій чоловік.
І ми пішли прощатись з мертвим хлопчиком. Товаришем і однокласником мого сина.
Село як село. Усі знали про проблему нашої сім"ї. І коли ми підійшли до гроба – люди розступились. Люди розуміли, чого вартувало таке рішення.
Ми підійшли і стали біля гроба. І постояли аж довгих кілька хвилин.
- Синочку мій… - шепотіла мати мертвого хлопчика.
Вона шепотіла це вже третю добу. Вона згоріла за ці кілька днів.
А ми згорали разом з нею.
І ми пішли назад.
- Нікуди з дому. – сказала моя мама моєму сину. – нікуди, доки не скінчиться епідемія.
І син кивнув. Домашній арешт - то була його плата за право попрощатись зі своїм товаришем.
Домашній арешт - бо хто не знає, як важко втримати сільську дитину в хаті, коли на вулиці таке... Блокпости, санітарна мшина, постійно відкритий медпункт, закрите виробництво і не треба ходити до школи.
Та й взагалі - втримати сільську дитину в хаті.
Бо переляк і цікавість горіли в очах дітей мого села тоді, в ті страшні два тижні очепленого села в далеких дев"яностих.
… з того часу я прийняла багато рішень у своєму житті. Я йду війною, і мої рішення досить часто можуть вартувати життя мого і моїх товаришів. Але я й зараз не знаю, чи повторила б я те давнє рішення ще раз, змінись біг часу і опинись я тоді і там же, в тій ситуації.
Бо фаталізм – не краще, що можна взяти на озброєння в подібній ситуації.
Я йду війною. Я бачила багато смертей, і вони пройшли лезом по моєму серцю. Я бачила матерів над гробами своїх дітей. Але оте найперше:
- Синочку мій… - не крик, а шепіт
стоїть у моєму серці й досі.
І я не розумію цих дискусій про щеплення.
Бо я бачила смерті під час епідемій.
Бо якщо можна врятувати свою дитину від смерті – ти віддаси за це півжиття
все життя.
і навіть свою ампулу препарату.
https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/1652794924781202
Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової.
nazavzhdy@ lenta_ua: ФОНД Діани Макарової: І НАВІТЬ СВОЮ АМПУЛУ...І НАВІТЬ СВОЮ АМПУЛУ...
Я не беру участі у вічній суперечці – робити щеплення дитині чи ні. Я пролистую ці дискусії. Нецікаво.
Та й боляче. Бо я завжди при цьому згадую, як ладна була віддати півжиття за ампулу. А другу половину - за дозвіл на щеплення.
Ви знаєте, а я ж тоді валялась в ногах у лікарів, вимолюючи ту одну-єдину ін"єкцію…
Цей випадок був би хрестоматійним, якби про нього знало багато людей. Але знало небагато, скандал зам"яли.
Лише півтори тисячі людей одного села, та кілька десятків тисяч моїх читачів, яким я вже не раз про це розповідала.
… це сталось у далеких дев"яностих, в одному українському селі.
Тоді село оточили якось дуже швидко. Підігнали машини, поставили щось типу блокпостів, відрізали усі дороги. Просто ми заснули у вільному селі, а прокинулись вже у оточенні. Заїхати в село було непросто, лише за документами і з чітким поясненням причини в"їзду. причина мусіла мати документ з печаткою.
Причину могли взяти до уваги, а могли й розвернути назад. Нє положено!
Причина була дивною. Причина не налазила на голову.
Кір.
Епідемія корі охопила село якось раптово, за тиждень.
Першим захворів однокласник мого сина. Дуже швидко його забрала Швидка, стан погіршувався, хлопець потрапив до реанімації, а потім помер.
Село ахнуло. Від кіру не помирають, ми у двадцятому сторіччі, чи де?
Чому спалахнула епідемія між привитими дітьми? – невідомо. Ходили чутки про погану вакцину. Але офіційного підтвердження, звичайно, не було.
А тим часом по селу літали Швидкі з району та навіть області. В реанімації вже лежало кілька солдатів з внутрішніх військ, які охороняли колонію, що за кілометр від села. Шептались, що від солдатів та епідемія і пішла. Тим часом в реанімації було вже кілька дітей та дорослих з самого села. А епідемія крокувала далі.
Ми прокидались від роботи санітарної машини. По тій машині ми взнавали, в який будинок зайшов кір, кого забрали вночі Швидкою.
Сім"ї захворівших несли до санітарної машини одяг та постіль, люди виходили дивитись – в селі завжди як у селі – але оточували машину широким колом, близько не підходили.
Біля порогу дому, що навпроти нашого, вже стояла кришка до невеликої труни.
Школу закрили. Закрили сільське виробництво. Магазинчики налякано зачинялись теж. Натомість сільський фельдшерський пункт, посилений лікарями з району, працював до півночі. Частина медиків сиділа там і приймала натовпи людей, які йшли робити повторне щеплення. Інші медики, збиваючись з ніг, обходили хати, перевіряючи усіх та уклінно просячи прийти зробити щеплення. Кому йти було далеко чи важко – отримував щеплення вдома. Віковий ценз раптово виріс. Дідам та бабам, які вже по старості і з хат не могли вийти, теж робили щеплення
Чи були такі, що відмовлялись від щеплення?
Звичайно. Люди завжди, навіть на грані смертельної небезпеки, схильні грати у фаталізм. І їх просили. Медики уклінно просили згодитись на щеплення, медики плакали, а коли навіть сльози не допомагали – медикам було надано право викликати міліцію.
Міліція теж не мала права робити примусове щеплення. Але міліція завжди вміла бути переконливою. І упертюхи дуже швидко здавались.
Село готувалось до першого похорону.
А до мене раптом прийшла купа родичів. Вони сіли на стільці у залі – так називається в селі головна кімната – і почали просити мене не пускати мого малого сина на похорон його товариша. Ні, вони навіть не просили, вони вимагали.
А я сама вирішувала цю проблему вже другий день. Між забігами до фельдшерського пункту.
До пункту я бігала як на роботу. Я сідала у коридорі, чекала черги, заходила до кабінету – і:
- Ні-ні, навіть не проси! – махав на мене лікар і просто видавлював мене з кабінету.
- Ну, під мою власну відповідальність… Я напишу будь-яку розписку… - молила я.
- Та ти здуріла! Ні, в жодному разі! Просто слідкуй, аби дитина не виходила з дому.
Мій син не мав щеплення.
Мій син не мав жодного щеплення з усіх, які потрібно зробити дитині до 12 років. І, звичайно, він був у найстрашнішій групі ризику – бо ж і епідемія по школі почалась саме з його класу – епідемія, яка вже закінчилась смертю його товариша.
І я ходила до медпункту як на роботу, кожного дня. Я ходила просити…
Одну ампулу. Одне щеплення.
- Боже мой, у нас стерильный мальчик! – почула я якось з лабораторії.
І протиснулась туди.
- Как это получилось? У него ни одной прививки! – волала лікар з області. – Срочно найдите маму этого мальчика!
- Я тут. – прошепотіла я і покосилась на лікарський кабінет, що поруч з лабораторією.
- Как вы могли это допустить! Срочно приведите мальчика на прививку! – обурено наказала обласна лікарка. – Что вы за мать!
«Ураааа… Вийшло!» - подумала я і, не пояснюючи, що я за мати, розвернула стопи, щоб бігти за сином.
Аж тут розкрились двері кабінету:
- Стояти! – наказав лікар наш, місцевий, та ще й мій друг до всього. – Куди побігла?
«Не вийшло…» - опустила плечі я.
А мій друг, місцевий лікар, що вже не раз допомагав мені рятувати сина від смерті, нахилився до обласної колеги і щось їй прошепотів.
- Ооооо… - відказала лікарка. – Да, это нельзя. Никакой прививки! А почему эта мать шляется здесь, в медпункте? Ей что, своей группы риска мало?
І мене було витурено з медпункту.
Мій син не мав права на жодне щеплення. Його хвороба була такою, що могла дати ускладнення на будь-який стрес для організму – а щеплення, звичайно, завжди стрес. І ніхто, жоден лікар, не міг дати дозволу на це.
Звичайно, я здалась не одразу. Я вирвалась з оточеного села і помчала до облздраввідділу. Але і там ніхто не зміг взяти на себе дозвіл зробити щеплення тому, чий ризик такий високий.
Лишалось пройти похорон.
Син заявив, що ми не маємо права відібрати в нього можливість востаннє попрощатись з другом. І він був правим в свої дванадцять років. Дванадцять років свого дорослого життя в хворобі і трьома клінічними смертями в анамнезі.
Родичі зібрались в хаті, аби відмовити нас від цього. Бо ми усі були в групі ризику. Моїй помираючій мамі щеплення не зробили. Ценз. Мені самій у щепленні відмовили, я завжди була алергиком. Теж ніхто не взяв на себе відповідальність. І син…
Але молила я про щеплення не для себе. І не для мами. Лише для сина. Одну ампулу. Одну прививочку…
Троє стерильних людей у самому центрі епідемії сиділи у своїй хаті, прислухаючись до гудіння санітарної машини, голосіння на вулиці і нудіння родичів:
- Подумай про матір, якщо про дитину не думаєш… Подумай про дитину, якщо про себе не думаєш…
Аж поки все не вирішила моя мама. Вона стукнула об підлогу своєю палицею і всі замовкли. Бо коли мама стукала об підлогу палицею – це означало, що терпець їй урвався і далі підуть репресії.
- Збирайтесь. – сказала вона, глянувши на мене і на мого сина.
- Правильно. – сказав мій чоловік.
І ми пішли прощатись з мертвим хлопчиком. Товаришем і однокласником мого сина.
Село як село. Усі знали про проблему нашої сім"ї. І коли ми підійшли до гроба – люди розступились. Люди розуміли, чого вартувало таке рішення.
Ми підійшли і стали біля гроба. І постояли аж довгих кілька хвилин.
- Синочку мій… - шепотіла мати мертвого хлопчика.
Вона шепотіла це вже третю добу. Вона згоріла за ці кілька днів.
А ми згорали разом з нею.
І ми пішли назад.
- Нікуди з дому. – сказала моя мама моєму сину. – нікуди, доки не скінчиться епідемія.
І син кивнув. Домашній арешт - то була його плата за право попрощатись зі своїм товаришем.
Домашній арешт - бо хто не знає, як важко втримати сільську дитину в хаті, коли на вулиці таке... Блокпости, санітарна мшина, постійно відкритий медпункт, закрите виробництво і не треба ходити до школи.
Та й взагалі - втримати сільську дитину в хаті.
Бо переляк і цікавість горіли в очах дітей мого села тоді, в ті страшні два тижні очепленого села в далеких дев"яностих.
… з того часу я прийняла багато рішень у своєму житті. Я йду війною, і мої рішення досить часто можуть вартувати життя мого і моїх товаришів. Але я й зараз не знаю, чи повторила б я те давнє рішення ще раз, змінись біг часу і опинись я тоді і там же, в тій ситуації.
Бо фаталізм – не краще, що можна взяти на озброєння в подібній ситуації.
Я йду війною. Я бачила багато смертей, і вони пройшли лезом по моєму серцю. Я бачила матерів над гробами своїх дітей. Але оте найперше:
- Синочку мій… - не крик, а шепіт
стоїть у моєму серці й досі.
І я не розумію цих дискусій про щеплення.
Бо я бачила смерті під час епідемій.
Бо якщо можна врятувати свою дитину від смерті – ти віддаси за це півжиття
все життя.
і навіть свою ампулу препарату.
https://www.facebook.com/diana.
Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової.
Підписатися на RSS
...
Дата: Субота, 13 Січень 2018 17:37 (UTC)Я своего детеныша привил полностью в Германии. Та же корь прививалась ТРИ РАЗА. По иммунограмме - первые 2 раза - не сработало. И это с немецким качеством вакцин. А у нас, с нашим говном, хоть одному ребенку проводят проверку вакцинации (ну кроме идиотской "манту")? Покажите хоть одного ребенка, которого после вакцинации направили на иммунограмму....
Особо отмечу, что вакцина эта - живая, должна быть в холодильнике. Разогрев ее просто убивает, с тем же успехом можно вколоть себе физраствор.
Очень надеюсь, что Ульяна завезла нормальную вакцину и не будет обкалывать всех индийскими подделками-дженериками или богатыревским шлаком...
...
Дата: Субота, 13 Січень 2018 18:41 (UTC)А з іншого боку, якщо здоровʼя своєї дитини важливе, то можна відшукати комерційну клініку, де є перевірені (і дорогі) вакцини. І де проводиться (дороге) тестування після імуномодуляції.
Ну і да, корупція тягне за собою відкати, а значить, що на саму закупівлю грошей залишається ніфіга.
Ось була чудова стаття, я завжди її згадую у таких випадках:
...
Дата: Субота, 13 Січень 2018 21:41 (UTC)И этих устриц я нажрался до усерачки...
И дай Бог Ульяне сломать долбанный МОЗ и уродов от фарммафии.