Блогосфера про війну
Четвер, 8 Грудень 2016 18:06Ну давайте выдавливать из себя вот этот казённый совок уже наконец. По капле, по две — выдавливать из себя советского бюрократа в нарукавниках.
Пусть в наших городах будет улица Черепашек-ниндзя, и переулок Котигорошка, если вы настаиваете на национальном колорите. Со Змиевым тупиком рядом.
Вы хотите называть улицы именами исторических личностей? Окей. Улица Брэдбери, тупик Оруэлла, переулок Штокгаузена, проезд Сальвадора Дали, аллея Монти Пайтона.
Ну почему нельзя хоть на минуту избавиться от этого патетичного пафоса? Как говорил мой брат мне в детстве: «с умняка снимись» — вот почему нельзя сняться с этого самого умняка хотя бы ненадолго?
Why so serious?
Почему сквер "80-річчя Дніпропетровської області" нужно обязательно переименовывать в бессмысленный и штампованный "сквер Сосновий", а не в сквер "Толстых рыжих белок" ? Это ж сосновый сквер, там же должны быть белки, правда? Ну можно завести.
25 років тому - 7 грудня 1991 року - лідери України, Росії та Білорусі зібралися на урядовій дачі у Біловезькій Пущі, де почали переговори про припинення існування СРСР.
А в цей час президент СРСР Михайло Горбачов у своєму кремлівському кабінеті давав телевізійне інтерв'ю українському журналістові.
То було найдовше інтерв'ю Михайла Горбачова. Не тільки тому, що тривало аж 105 хвилин (зазвичай журналістам надавали півгодини, а рекорд встановила французька журналістка - 47 хвилин), але головним чином тому, що Горбачов почав розмову як президент СРСР, а завершив де-факто як екс-президент - поки давав інтерв'ю, розвалилася держава, якою він керував.
- Критика окремих осіб, зокрема й відомих, за вживання російської мови є абсолютно непродуктивною.
Не кажу про справедливість, бо це категорія дуже суб"єктивна. А от про продуктивність можна судити за реакцією на критикою, і ця реакція радше протилежна побажанням критиків, якщо вони щиро хочуть домогтися поширення української мови, а не мовної конфронтації (припускаю, серед критиків Ярової та інших російськомовців є багато й тих, і тих). Звісно, це не стосується мови державних службовців та надавців послуг, від яких можна й треба вимагати дотримання закону та/чи врахування побажань клієнтів.
На жаль, багато захисників української мови шкодять їй саме тим, що не добирають об"єкта критики на адресу російської, тобто не відрізняють тих практик, де людина має право вибирати мову, від тих, де вона повинна вживати українську. - Переважна більшість коментаторів різними словами радять Яровій не звертати на критику уваги, вважаючи критиків неадекватами або провокаторами (хоча сама вона наголошує, що критиків багато й вони не тролі, а реальні люди). Вони захищають і добре ім"я Ярової, і репутацію російськомовців як не менших (а то й більших) патріотів, ніж україномовці, і їхнє (тобто й своє, бо більшість зазначає або просто демонструє вживання російської) право говорити тією мовою, якою зручно. У своєму дописів Ярова кілька разів згадує саме зручність як причину переважного вживання російської.
- Про те, чи повинен пріоритет зручності мати якісь межі, захисники Ярової майже не згадують, демонструючи цим, що вважають неадекватною не лише критику вживання російської мови в приватному спілкуванні (як-от у ФБ), а й будь-яку критику вибору на користь власної мовної зручності.
Вони не усвідомлюють чи не зважають, що їхня зручність може створити незручності іншим (наприклад, споживачам їхніх послуг - приводом до обурення Ярової став закид у відсутності україномовної версії її сайту) та що вона може сприяти збереженню нерівності української мови щодо російської в масштабах усього суспільства.
Кілька коментаторів намагалися одержати від Ярової відповідь на питання про те, чи влаштовує її Україна без української мови, але вона вперто відповідала, що її не влаштовує та, де до української мови змушуватимуть. - Захищаючи добре ім"я російськомовців, багато коментаторів свідомо чи несвідомо дискредитували україномовців, приписуючи їм брак патріотизму й інших заслуг перед Україною (замість чого ті, мовляв, борються за мову).
Ця дискредитація демонструє, що групова упередженість і обстоювання власних переваг нікуди не поділися, просто перебралися в модні патріотичні шати. Не кажу, що патріотизм цих коментаторів конче нещирий, просто відзначаю його прагматичне використання як арґументу в суперечці мовних груп - замість популярних раніше закидів щодо неосвіченості україномовців чи непридатності їхньої мови для тих чи тих функцій.
Раніше україномовців таврували як рагулів, тепер - як вишиватників. - Причетність до оборони країни (зокрема "на передку") стала важливим соціальним капіталом, що його визнають навіть критики Ярової та інших російськомовних волонтерів, а самі ті волонтери досить аґресивно використовують задля леґітимації власної позиції та делеґітимації позиції опонентів. Ба більше, російськомовці активно повторюють брехливі твердження про переважну російськомовність захисників України власне на фронті
(Ярова договорилася до того, що там 2/3 говорять російською, а решта - суржиком).
По суті ставлячи під сумнів право тих людей, які на фронті не були, брати участь у визначенні долі країни, апологети "передка" підважують саму ідею демократії (на яку охоче посилаються, доводячи неприпустимість мовного насильства). Не менш важливо, що захищаючи таким чином постімперський статус-кво, вони кидають тінь на саму боротьбу проти путінської спроби реставрації імперії.
Підписатися на RSS