Історії війни — Як запорізький історик став «кіборгом»

[bytebuster]

Йому всього 35, а про нього вже знімають фільми і пишуть книги. Гранатометник 79-ї окремої аеромобільної бригади, кавалер ордена “За мужність” В’ячеслав Зайцев зумів разом із побратимами вирватись з оточення, воював під Дебальцевим і в Донецькому аеропорту. Чоловік розповів про те, як видовбував окопи, коли під ногами був камінь, як гранатами глушив рибу в ставку, коли в оточенні не було їжі, як міцно спав під залпи “Града” і як мріяв про смачний стейк…








– За освітою ви історик. Як стали десантником?
– До початку війни я працював старшим науковим співробітником в Національному заповіднику на острові Хортиця. Маючи історичну освіту, добре розумів, які процеси відбуваються в країні. На відміну від Помаранчевої революції, яка по факту була більше карнавалом, Майдан став дійсно революцією. Я не міг залишатись осторонь того, що відбувається. До того ж, я служив строкову службу в десантних військах, тож вмів непогано поводитись зі зброєю. Пішов добровольцем у військкомат і потрапив до 79-ї бригади, що дислокується в Миколаєві. Це була перша хвиля мобілізації.

– Дружина, мабуть, була не в захваті від такого рішення?
– Рідні поставились неоднозначно, але тоді ще ніхто не усвідомлював, чим усе насправді обернеться. На той момент ще тільки розгортались події в Криму. Я й сам довгий час думав, що на Донбасі все буде спокійно. Так сталось, що багато спілкувався з афганцями, ветеранами і ніколи навіть подумати не міг, що зможу бути на їхньому місці. Колись дуже заздрив хлопцям, які потрапили до Югославії, хоч якийсь досвід отримали. Ніколи не вважав за можливе, що мені доведеться брати участь у справжній війні. І навіть афганці, які були в нашій роті, казали, що нічого подібного там не було. У них найважчою зброєю був 82-міліметровий міномет і кулемет ДШК. А тут “Гради”, “Урагани”, танки, артилерія, повний “фарш”…

– Спочатку ви стояли на кордоні з Кримом на відстані 300 метрів від російських військ…
– Там ми пробули до травня, потім передислокувались на Донбас – до Ізвариного і Краснодона, захищати східний кордон. Командир наполягав на тому, щоб ми рили укриття, навіть коли під ногами був камінь. Доводилось видовбувати в сланці щілини з допомогою ломів.

– Рятували окопи?
– Рятували, коли росіяни зі своєї території почали палити по нас із “Градів“, мінометів, крупнокаліберної зброї. Чим глибше закопаєшся, тим більше шансів вижити. На нашу долю тоді випало чимало серйозних обстрілів, але рота втратила лише одного бійця, що можна вважати досить не поганим показником.

– Страшно було під час перших бойових хрещень?
– Не можу сказати, що я є якимось Рембо чи термінатором. Звісно, було страшно. Але якщо страх тебе переборює, то чого ти вартий? Страх – це нормальне почуття адекватної людини. Ми лупили не туди, куди треба, просто стріляли… Бачив немало хлопців, які під час обстрілу впадали в ступор. Їде колона, її активно обстрілюють, по броні стукають кулі, і люди впадають у ступор…

– Як виводили з цього стану?
– Били по обличчю. В більшості випадків це діяло, та не завжди. Людина ж – не машина, не залізо, вона – складний механізм. Помітив, що багато з тих, хто спочатку вдавав із себе Рембо, кричав, як буде вуха різати терористам і так далі, в результаті здулись. Здавалось, що їм треба буде тільки встигати патрони подавати, такі вони вже круті. Більшість з них після першої літньої кампанії зникли і більше не повернулись. Багато хто з них служив, але серйозно воювати не був готовий.

– Але ж таких людей було не так багато?
– Насправді, після літньої кампанії, де ми непогано відвоювали, чималий відсоток бійців знайшли причини не повертатись. Вони вирішили, що трьох місяців війни для них цілком достатньо, вони свій обов’язок перед державою вже виконали. А попереду у нас були ще котли, похід на Маріуполь, Донецький аеропорт, Дебальцеве…

– Як опинились у котлі?
–Це було біля Зеленопілля. Було оголошене десятиденне перемир’я, яке ще більш ускладнило ситуацію. Сепаратисти перегрупували сили, укріпили позиції. Ми опинились в оточенні, колони з боєприпасами та продовольством не могли до нас прорватись.

– Якщо продовольство не було змоги підвезти, що ж ви їли?
– Довелось голодувати. Перебивались, наприклад, рибою, яку гранатами глушили в ставку. В одну з ночей побачили в тепловізор стадо баранів, яке знаходилось за півкілометра від нас. Гвинтівки, карабіна чи автомата з нічним прицілом у нас не було. Тому хлопці вирішили пальнути по стаду із АГС. Від накриває гранатами велику площу, так що шансів вижити у кабанів не було б. Я сказав, що це не по-спортивному, що готовий стати перед гранатометом, щоб врятувати тварин. Незабаром нам зустрівся розбитий автомобіль прикордонників, в якому були різні консерви. Таку їжу не назвеш смачною, проте ми їй були раді. На початку серпня бригада вирвалась із оточення.

– Яким чином?
– Росіяни запропонували вийти по зеленому коридору. Командир зробив вигляд, що погодився. Домовились, що рушимо по маршруту, який запропонував противник, через три години. Насправді, ми поїхали раніше й іншим шляхом. Потім бачили, як росіяни почали “накривати” місце, де стояв наш табір, а також маршрут так званого зеленого коридору. Так само вони повели себе під Іловайськом. Варто зазначити, що завдяки цьому котлу були звільнені Лисичанськ, Сіверодонецьк, Слов’янськ, Краматорськ і багато інших міст.

– Вдавалось відпочити?
– Я дуже класно висипався в окопах. Якщо чесно, навіть вдома так виспатись не вдається – дочка постійно стрибає і повзає по мені. В окопі, який собі вибив у скелі, я міг спати навіть під залпи “Града”. Відстоїш свою вахту і спокійно йдеш спати. Пам’ятаю, як “Град” впав в позицію, випалив всю траву, жучків, мишей, а я навіть не прокинувся…

– В Донецькому аеропорту ви були два рази. Під час одного з обстрілів отримали поранення, проте залишились далі воювати…
– В аеропорту я був в жовтні й листопаді. Під час одного з обстрілів, який вів ворожий танк, уламок залетів мені під бронежилет і потрапив в живіт. Санітар перев’язав рану, вколов антибіотики. В той час було дуже багато поранених, із гранатометників залишався я один. При постійних атаках противника потреба в гранатометнику була дуже високою. Тож я прийняв рішення залишитись. Намагався поменше нахилятись, стріляв з гранатомета стоячи або з колін.

– Бої були інтенсивними?
– Терористи пообіцяли до 6 жовтня, дня народження Путіна, взяти аеропорт. Бої були настільки запеклими, що за десять діб я зробив більше сотні вистрілів. Це дуже багато. За всю строкову службу при Союзі стільки не стріляли, як я за два тижні боїв в новому терміналі. Цікаво, що в листопаді, коли я був у новому терміналі, ситуація дещо змінилась. Вони вирішили не воювати так зухвало. Після цього у мене на автоматі аж іржа з’явилась, тобто я з нього не вистрелив жодного разу, тільки з гранатомета. У нас були прилади нічного бачення, тепловізори, але все ж головним засобом виявлення противника залишався власний слух: виявив підозрілий шерхіт, даєш в цей бік чергу з автомата чи стріляєш гранатою. Там стільки всього валялось, що підкрастись, не створюючи шуму, було практично не можливо. Нам дуже пощастило з комбатом, Майком, повним кавалером ордена Богдана Хмельницького. Він був продюсером усього дійства, постійно був з нами на зв’язку.

– Правда, що багато сепаратистів в атаку йшли під дією наркотиків?
– Можу навести декілька прикладів, які все пояснять. Пам’ятаю, як одне “тіло” вибігло мародерити автомобіль за триста метрів перед терміналом. Почали по ньому стріляти, він спочатку втік, потім чомусь знов повернувся. По ньому стріляли всі дружно – і кулеметник, і снайпер, і я раз випустив. Штуки три в нього точно влучило. Також дивною була стрілянина з кулемета по танку, що випускає кулі. По-перше, танку це жодної погоди не робить. По-друге, він без проблем вираховує, звідки стріляють, розвертається і робить уламковий постріл. Згадується ще один випадок, коли в новому терміналі в ближньому бою сепаратист заховався за стовп, а лікті виставив, йому одразу їх прострелили.

– Тобто, людина в тверезому розумі так себе не поведе…
– Звичайно. Чи, коли мовчать, спостерігається затишшя, а він лупить і лупить в кулеметне гніздо. Куди ти лупиш? Для чого витрачати боєприпаси? Себе тільки виказуєш. Я в той момент просто виліз і вистрілив туди з гранатомета, попередньо заливши туди бензину. Просто спалив усе. Це тільки ті випадки, які я одразу згадав, насправді ж їх набагато більше.

– Але ж професійні військовослужбовці також були?
– Були. Але першими вони ніколи не йшли. Попереду себе вони штовхали оцих маргіналів – наркоманів, алкоголіків, а самі йшли другою хвилею. Цих товаришів можна було ідентифікувати по спортивних штанах, кедах. А такі “запаковані” товариші йшли другою, третьою хвилею. А ці люмпени йшли на забій. Зазвичай втрати – один до трьох. Обороняючих – одна, а нападаючих – три. В нас було один до десяти. Просто реально забій. У Пісках, Водяному, Авдіївці стояла наша артилерія, міномети, пушки нас підтримували. Завдяки їм ми і тримались. Періодично наші танки виїжджали, теж їм давали прочуханки.

– Як побут облаштували, чим харчувались, де брали воду?
– Ставиш дві цеглини на бік, кладеш між ними шматки сухого спирту і підпалюєш. На вогні підігріваєш кашу, готуєш воду для чаю чи кави. З водою були великі проблеми. На жаль, через неї деякі хлопці загинули. Зі сторони нового термінала вночі їх помітили і постріляли. Навіть з батарей зливали воду, настільки все було погано.

Спати, зрозуміло, доводилось, де прийдеться. Противник міг напасти посеред ночі, тому про повноцінний відпочинок не йшлось. Одні дрімали, а інші – чергували, потім змінювались. Коли температура повітря стала низькою, з’явилась ще одна проблема – холод. Вночі ми промерзали до кісток.

– Привезли щось з аеропорту?
– Так, привіз кілька книжок. Я зараз є завідувачем бібліотеки, тому такі речі для мене дуже актуальні. Знайшов в аеропорту дві дуже цікаві книжки – історичну і про шахтаря. Також були різні уламки, я їх повіддавав друзям, в музеї, вже практично нічого не залишилось.

– Про що найбільше мріяли на фронті?
– В літньому оточенні мріяв про хороший стейк. Зимою вже ні про що не мріяв, просто хотів додому.

– Коли отримали друге поранення?
– Друге поранення було під Дебальцевим. Після виходу з аеропорту ми були в Водяному, Пісках, Опитному. Наш батальйон називали “Кіборгбат”, який як Чіп і Дейл завжди поспішав на поміч. Якщо десь потрібно було посилити позиції, нас туди відправляли. В лютому ми потрапили в Дебальцеве, де повинні були взяти село Логвинове. Ми звідти росіян доволі вдало вибили, але пішла контратака ворога, ми чекали на нашу артилерію і, на жаль, змушені були відступити, коли на нас впритул пішли танки. Я так швидко ще на БТР не застрибував. Вранці по нас посипались удари з мінометів, і так сталося, що шмат мерзлої землі попав мені в ногу. Потім стало зрозуміло, що там є дірка, а в ній – залізо від міни. Тобто, у мене була мінновибухова травма. Я день прошкутильгав у частині, потім мене відвезли в Артемівськ, звідти до Харкова, потім в Черкаський госпіталь, там і витягли залізо.

– Змінились за цей рік?
– Мені 35 років. Куди мені вже змінюватися. От взяти, наприклад, повну склянку, її ж наповнити важко, а склянку, що була порожньою – наповнити можна. Це хлопці, яким від 20 до 28 років, вони позмінювалися, стали більш нервовими. Дружина іноді каже – ти змінився, іди лікуйся, але це тільки коли сваримось… Мені здається, що я такий же ніжний, як і до війни. Зовсім не шкодую, що отримав подібний досвід. Якби повернути все назад, я б вчинив точно так само. На жаль, далеко не всі люди розуміють, що ми там воювали за них. Скритий, побутовий сепаратизм нікуди не подівся. В тих же ЛНР і ДНР за проукраїнські погляди можна отримати “на горіхи”. У нас, на жаль, за антиукраїнські настрої не карають. У мене більше поваги викликають сепаратисти, які воюють проти мене з автоматом, ніж вата, яку я захищаю і яка жирує тут.

– Яке воно – життя після війни?
– Я швидко адаптувався до мирного життя. Мабуть, тому що я – зріла, доросла людина. Зараз я є завідувачем наукової бібліотеки на Хортиці, депутатом міської ради, головою постійної комісії з гуманітарних питань, головою консультаційної ради ветеранів АТО. Продовжую активно допомагати армії. Провели марафон, зібрали близько 400 тисяч гривень, допомагаємо інвалідам, сім’ям загиблих, допомагаємо військовим частинам, вирішуємо юридичні питання, земельні питання. Фронт роботи величезний.



Анастасія Олехнович. “Крила України”.