Вихід (2/2)

[bytebuster]

Закінчення переклау статті Юрія Нестеренка «Исход». Частина 2/2

Росія - це зло. Росія - це зло в його чистому, бездомішковому вигляді.

Повторю вже раніше висловлену мною думку: Російській державі вдалося лише одне безсумнівне досягнення, над яким століттями билися філософи й моралісти: вона дала світу простий і чіткий критерій Добра і Зла. А саме, якщо Росія щось щиро, не для проформи, схвалює й підтримує - виходить, це зло. Якщо ж вона виступає різко проти чого-небудь - виходить, це добро.

Згадаймо ще раз - немає ні однієї скільки-небудь помітної вільної країни, до якої Росія не ставилася б, як до потенційного (а то й не потенційного) супротивника. І ні однієї країни-ізгоя, ні однієї огидної диктатури (аж до винних у геноциді мусульманської влади Судану й фальсифікуючих власних виборів негритянських диктаторів - хоча, здавалася б, де Москва, а де Африка!), до яких Росія не напрошувалася б у друзі й добровільні захисники. Виключення з останнього правила бувають лише в тих випадках, коли Росія примудряється зіштовхнутися чолами з яким-небудь тираном, що-небудь із ним не поділивши; але й у цих випадках - від Гітлера до Лукашенко - конфлікту завжди передує нав'язлива спроба дружити. Причому найчастіше така "дружба" не несе нічого, крім політичного, економічного, а то й військового збитку (невже дружити з Іраном вигідніше, ніж зі США? невже Росії потрібні непередбачені фанатики з ядерною зброєю біля власних кордонів?) - але розумні міркування тут, як водиться, і не ночували. Головне - бути на боці зла. За тиранію - проти волі.

І якби під словом "Росія" мався на увазі тільки правлячий режим! У тому-то й лихо, що ні - російський народ дійсно єдиний зі своєю владою. Якщо, приміром, масову підтримку Милошевича ще можна було б пояснити етноконфесійними мотивами ("православні братушки-серби проти басурман-мусульман" - хоча які, до чорта, з комуністичних вождів православні), то чим пояснити нелюбов до християнського Заходу, що протистояв Саддаму Хусейну, а тепер - до Ахмадинежаду? Тільки одним: патологічною любов'ю до тиранії й ненавистю до волі. Це навіть не поясниш одним лише бажанням за всяку ціну напаскудити США (хоча й це саме по собі патологія, особливо з огляду на те, що Америка ніколи ніякого реального зла російському народу не робила, а от допомагати - допомагала, і дуже серйозно) - у внутрішньому конфлікті іранського диктатора із власною опозицією симпатії більшості росіян були знов-таки на стороні тирана...

Але повернемося знову до меншини - сучасної російської опозиції. Люди, що заявляють про свою прихильність європейським цінностям, ідеям прав і свобод, пріоритету особистості перед державою, становлять у ній абсолютну меншість - меншість меншості. Але, можливо, хоча б у цих людях надія? На жаль - здебільшого й вони уражені все тією же імперською заразою, переконані, що "головне завдання - зберегти країну", що ніякі розмови про дезінтеграцію Росії неприйнятні, що російська влада - це щось зовсім окреме від Росії як такої. До того ж дуже багато хто із цих людей, незважаючи на формально декларовані демократичні принципи, по ступені догматизму й нетерпимості нітрохи не поступаються своїм супротивникам з тоталітарних таборів.

О так, зрозуміло - "треба не скиглити, як все погано, а намагатися щось змінити". Особисто я намагався, і досить довго. Намагався висувати ідеї, здатні об'єднати розумних лібералів з розумними націоналістами. Створити, якщо завгодно, привабливий варіант національного міфу, що опирається на той позитив, що дійсно існував у доординському минулому. Аргументувати, що Росія й росіяни не тотожні, що Росія є апарат насильства над росіянами, що розумно проведена дезінтеграція імперії піде тільки на користь російському народу... На жаль. Практика показує, що сприйняти ці ідеї здатні лічені одиниці. Більшість - навіть, повторюся, із числа супротивників правлячого режиму - відкидають їх рефлекторно, з порога, навіть не намагаючись аналізувати. Навіть прочитавши статтю, вони висувають як заперечення ті самі тези, які докладно розібрані й спростовані в її тексті...

Мій досвід не репрезентативний? Не можна робити висновки про цілий народ по купці коментарів в інтернеті? Добре. Покажіть мені того, чий досвід репрезентативний. Хто висунув конструктивну ідею й повів за собою значну частину народу. Хто здатний вивести на опозиційний мітинг у десятимільйонному місті, неважливо, "погоджений" чи ні, не одну-дві, а хоча б п'ятдесят тисяч людей - не будучи при цьому ні червоним, ні коричневим. І не треба ретроспективно кивати на початок дев'яностих. Наступні події показали, що ті юрби в масі своїй хотіли не стільки свободи, скільки ковбаси - і нового гарного хазяїна. Тоді їм здавалося, що таким хазяїном стане Єльцин... Ах, у всьому винуваті "гайдарочубайси", що розчарували народ у демократії? Ну а хто заважав - тоді, коли, нагадаю, всі політичні механізми для цього були - вибрати інших, гідних? Виходить, не було з кого, та й кого вибирати...

Ні, добродії. Сама остання, уже більше схожа на розпач, надія була на кризу. На те, що Путіномедвед - це ціни на нафту. Що не доходить через голову ще здатне дійти хоча б через шлунок. На жаль. Цей народ не здатний уже навіть і на це. Можна, звичайно, радісно підраховувати кожну сотню тих, що вийшли на мітинг, де дві третини - ліваки, а чверть - угодівці із владою. Можна покладати надію на гризню верхівкових павуків у кремлівській банці, на "приморських партизан", що передають привіти кавказьким бандитам і " що пристрілюють автомати по вашій Конституції", або на малолітнє бидло з порожніми, як футбольні м'ячі, головами, що жадає, навпаки, "мочити хачів". Можна - якщо хочеться й далі дурити себе. Навіть якщо завтра Медведєв повісить Путіна, а потім застрелиться сам, або їх обох підірвуть терористи - чого вони, зрозуміло, повною мірою заслужили - краще однаково не стане. Цей змій скидав шкіру - і здирав її із кров'ю - уже не один раз, і вирощував нові голови на місці відрубаних. Його суть від цього не міняється - і не зміниться.

І не треба говорити, що недоліки народу можна перетворити в достоїнства, не треба посилатися на приклади "економічних чудес" у країнах, також досить далеких - принаймні, на момент початку реформ - від європейських ідеалів свобод, особистого достоїнства, розуму й практичності. Погано те, що росіяни не тільки європейські чесноти втратили, але й азіатських не придбали. Немає в них тої працьовитості й слухняності правилам, що лягли в основу південнокорейських або сінгапурських "чудес". Ні навіть корпоративного духу, незважаючи на весь колективізм. Вгадайте з одного разу, що буде, якщо, приміром, увести сінгапурські штрафи в 500 доларів за кинутий на вулиці недопалок: а) росіяни перестануть смітити; б) росіяни будуть слухняно платити штраф і поповнювати бюджет; або ж в) усе залишиться як і раніше, просто виросте розмір хабарів ментам? Навіть намагатися апелювати до горезвісних великодержавних комплексів безглуздо. Японець, може, і буде викладатися заради "Великої Японії" більше, ніж заради себе особисто. Росіянин заради "Великої Росії" охоче наб'є морду, нап'ється, можливо - пожертвує життям, своїм або, уже тим більше, чужим. Але працювати однаково не буде. І колектив фірми для нього - це не "єдина родина, у якій кожний працює заради загального процвітання", а компанія, у якій можна добре випити й обговорити футбол або серіал. А робота - це те, що потрібно начальникові. А начальник - завжди сволота, і обдурити його не гріх. А якщо хтось працює більше інших, прагнучи одержувати більшу зарплату, виходить, він вислужується перед начальством і відривається від колективу, і треба його поставити на місце... І точно так само треба "ставити на місце" "знахабнілі" народи, які, вирвавшись з-під російської влади, "вислужуються перед Америкою", будуючи в себе демократію й проводячи успішні ринкові реформи. Ти диви чого захотіли - жити вільно й багато! Так ми їх...

Росія настільки давно й завзято ставить себе в позицію ворога цивілізованого світу, що пора, нарешті, визнати: так воно і є. Тільки, зрозуміло, не в редакції російської пропаганди - "вони всі нас не люблять" (у психології це називається проекцією), а з точністю до навпаки - це Росія ненавидить увесь вільний світ. Ненавидить не в силу зіткнення якихось реальних політичних або, тим більше, економічних інтересів, чого ніяк не можуть зрозуміти прагматичні західні лідери. Їм здається, що з Росією можливі якісь переговори, компроміси, що досить обговорити й усунути взаємні розбіжності... Ні, добродії! Всі ваші спроби налагодити стосунки з Росією настільки ж безглузді, а точніше кажучи - шкідливі, як і спроби єврея завоювати симпатії антисеміта або негра - подружитися з куклукскланівцем (або білого - із чорним расистом; ця аналогія в сучасному світі більше актуальна). Ненависть Росії до Заходу, до вільних цивілізованих країн носить іманентний, фундаментальний характер, і будь-які компроміси, будь-які поступки Росія сприймає лише як слабкість ворога, як плацдарм для подальшого наступу. У найяскравішій й наочній формі це проявлялося в часи СРСР; зараз Росія, на щастя, занадто слабка, щоб поводитися так само, і часто виступає не ініціатором, а лише прикриттям чужих підлостей, але, втім, усе регулярніше й нахабніше показує зуби, тестуючи Захід "на вошивість". І Захід, на жаль, знову ці перевірки не витримує: агресія проти Грузії (а тепер України) і захоплення її територій фактично зійшло Росії з рук, російські окупанти на території Молдови й зовсім, схоже, не хвилюють у світі нікого, крім самих молдован...

Що ж, у світлі всього вищесказаного, робити нам - тим росіянам, що є рідкісним винятком із загального правила, не ураженим імперською хворобою, що вціліли після декількох століть негативної селекції прихильникам європейських цінностей - волі, розуму, індивідуалізму? Перестати тішити себе незбутніми надіями й визнати, нарешті, реальність. Нашим ворогом є не тільки кремлівський режим. Нашим ворогом - і ворогом усього вільного світу, всієї західної цивілізації, всіх принципів, які нам дорогі - є Росія як така. Справа не в конкретних злісних недомірках на троні й навіть не в конкретному суспільно-політичному ладі. Росія залишається й залишиться злом при всіх режимах і будь-яких правителях. Зло в самій її суті, і тому безглузді будь-які спроби її "виправити", "поліпшити", "звільнити", "урятувати". Росія - це не те, ЩО варто рятувати, а те, ВІД ЧОГО варто рятувати. Рятувати всіх, кого можна врятувати, починаючи із самих себе. Таким чином, еміграція є єдиним розумним виходом. Вистачить уже гробити свої життя на те, щоб стати добривом для російського бруду, на якому однаково не виросте нічого, крім будяка.

Парадоксальним чином я іноді зустрічаю в інтернеті, як контраргумент проти всього, про що говорилося вище, посилання на... мене ж: цитують мої вірші, а потім пишуть - якщо в Росії ще є такі люди, чесні й талановиті, виходить, не все безнадійно... Отож, добродії. Мене в Росії більше немає - і не буде. Я зробив цей вибір і закликаю до того ж всіх чесних і талановитих, та й просто осудних людей, що усе ще там залишаються. Виїжджайте. Виїжджайте заради самих себе; у кого є або плануються діти - тим більше, ви просто зобов'язані врятувати їх від цієї проклятої країни (особливо, звичайно, хлопчиків, яким з народження уготована роль гарматного м'яса; втім, дівчаткам теж нема чого робити в цьому гнилому болоті). Вони ніколи не пробачать вам, знаючи, що ви могли виїхати й не виїхали. А ви ніколи не пробачите собі, дивлячись, як тупі російські жорнова перемелюють їхнє життя слідом за вашими.

Еміграція - це ні в якій мері не капітуляція. Зрозуміло, хто хоче, може жити в цивілізованому світі нормальним приватним життям, не цікавлячись політикою. Хто хоче - може продовжувати боротьбу (тільки не під безглуздими гаслами "Чумі - так, бацилам - ні!", тобто, пробачте, "Росії - так, Путіну - ні!"), і поле для цієї боротьби - непочатий край, особливо з огляду на відзначену вище нетямущість і короткозорість західних політиків. Але в кожному разі, кожний що виїхав завдає удару ворогові вже фактом свого від'їзду. Чим скоріше розумні люди покинуть Росію, тим скоріше ця імперія зла згниє й згине остаточно. Купка бездарних злодіїв, що осатаніли від безкарності, і вбивць нагорі й спите бидло внизу не зможуть підтримувати її існування.

Що, знову інтуїтивні протести? "Як же так, все-таки батьківщина!" Так, так, сторіччями вони ловлять нас у цю пастку. Скільки чоловік погубили й власні, і чужі життя - приміром, що були білогвардійці, що стали агентами НКВД - ковтнувши цей іржавий гачок: "Але ви ж патріот Росії?" Досить! Що таке "батьківщина"? Усього лише територія, де нас із вами угораздило народитися. Хіба народжений у рабському бараці зобов'язаний любити цей барак? Навпаки - його прагнення знищити свою в'язницю ще сильніше і обгрунтованіше, ніж у стороннього спостерігача, знайомого з жахами рабства лише теоретично!

Росія є зло, причому - світового масштабу. Зло повинно бути знищене. Отже, усе, що спрямовано проти Росії, є благо.

Насправді ця країна ніколи не була "нашою" - так само як і цей народ. Фактично російських народів два, і антагоністична прірва між ними не менш глибока, ніж між теж родинними між собою євреями й арабами; чисельна диспропорція, до речі, приблизно така ж. З історичної точки зору росіянами варто було б називатися саме нам - спадкоємцям домонгольскої, доімперської Русі, а вони, той самий народ, про який мова йшли вище - росіяни. Але в умовах, коли нас лише кілька відсотків, а вони іменувалися росіянами протягом сторіч, боротися за "бренд" безглуздо. Нехай забирають собі цю, дискредитовану ними, назву. Це далеко не найголовніше, що вони відібрали в нас.

"А як же російська мова, культура?" У нас є всі можливості їх зберегти. Це у відносних цифрах нас, у найкращому разі, відсотків п'ять. Але в абсолютних - це кілька мільйонів чоловік, якщо брати з дітьми, то можливо, що й більше десяти мільйонів. Це більше, ніж багато народів, що мають власні держави. Чи можна зберегти свою культуру в розсіянні? У євреїв вийшло, але ж вони перебували в набагато гірших умовах. У сучасному світі, пов'язаному інформаційними технологіями (які рік у рік стають усе досконаліше), фізичне місцезнаходження усе менше впливає на єдиний культурний простір. Ці ж технології, до речі, помітно полегшують і пошук роботи, та й взагалі все життя в еміграції.

"Рідний дім"? Зізнайтеся чесно - він у вас не шедевр архітектури. Швидше за все - типова панельна коробка або "курятник" на шести сотках. Це просто нерухомість, яку можна вигідно продати - і купити на ці гроші пристойне житло в пристойній країні. З огляду на підвищеність російських цін - не виключено, що ще й залишиться. "Рідна природа"? У світі занадто багато красот і чудес, і занадто багато країн з куди більше придатним для життя кліматом, щоб тужити за сумовитими російськими просторами. Втім, горезвісні берізки ростуть навіть в Америці.

Взагалі, емігрувати набагато простіше, ніж це здається з Росії. Одержати туристичну візу зараз не проблема, посвідку на проживання - звичайно, складніше, але тут теж є різні шляхи. Приміром, якщо немає доказових підстав просити статус біженця - можна одержати робочу візу в Австралію або Канаду; там, на відміну від США, її дають автоматично, якщо ви набираєте потрібну кількість балів, що даються професією (з досить великого списку), освіта, знанням мови, віком (чим молодше, тим краще) і т.п. Звичайно, ніде нас не чекають із розкритими обіймами, певні труднощі, особливо спочатку, доведеться переборювати скрізь. Але мова йде не про те, щоб потрапити в рай. Мова про те, щоб вирватися з пекла.

З пекла, що у доступній для огляду перспективі буде ставати усе гірше й гірше. Втім, країна й народ, що послідовно виступають на стороні зла, нічого іншого й не заслуговують.

А нашим символом повинен стати не візантійський двоголовий мутант (от же "мордорство" - обрати національною емблемою нежиттєздатного виродка!), а Порося Петю. Тим більше, що гнати трактор (або літак) немає ніякої необхідності. Кордони поки ще відкриті.

Я ще не знаю, як складеться моя власна доля, чи дадуть мені притулок у США або доведеться підшукувати собі іншу країну. Я знаю одне - у Росію я в жодному разі не повернуся. І я щасливий, що для мене вона тепер не тільки не "наша країна" (такою я її по наївності вважав лише кілька місяців після серпня 1991), але навіть не "ця країна". Відтепер і назавжди вона для мене - та країна.

Чого й вам бажаю.

Юрій Нестеренко,
листопад-грудень 2010, Нью-Йорк, США
(джерело)