bytebuster: (DeFunes2)
[personal profile] bytebuster

Сначала он два раза упал на меня на эскалаторе метро. После второго раза мне это надоело, и я спустилась на пять ступенек вниз.

Затем он ехал в том же вагоне, что и я, и падал на людей. Сел, но не смог подняться на Васильковской, и упал на женщину, сидевшую рядом. Поднимаясь, он каждый раз беззвучно извинялся.

Выйдя из вагона, он упал на платформе и чуть не оказался под отъезжающим поездом.

Ну хватит! – сказала я и другие пассажиры, и позвали дежурившего в метро полицейского. Вручив его в руки полицейского, пассажиры разошлись. Осталась только я, наверное, потому что он на меня падал, и еще одна девушка, возможно по той же причине.

А он стоял, зажмурившись, и улыбался. Как-будто нашкодивший, но открывший для себя что-то прекрасное, ребенок. Да он и был ребенком, лет двадцати или двадцати двух от силы. Казалось, что он напился первый раз в жизни, и отчаянно пытается остановить кружащуюся в голове карусель.

Полицейский оказался хорошим парнем, таким белокурым добряком, откуда-то с черниговщины или сумщины, я думаю.

Тихто? – допитувались ми. А він лише посміхався та показував на голову. Контузія? – раптом спитав поліцейський. Той кивнув. Що в тебе є? Дай номер твоїх родичів, ми зателефонуємо, і вони тебе заберуть. Тобі не можна йти самому. Він витяг телефон і документ. Але код телефону відмовився казати, а документ виявився посвідкою учасника бойових дій.

Нарешті він сказав, що в Києві у нього нікого немає. А також, відповів, що йому треба на вулицю Ломоносова. І почав благати поліцейського, щоб той його відпустив. Отак: пане, поліцейський, я вас благаю, відпустіть мене, будь ласка. Зі сльозами, як дитина, якій страшно.

Общага? – спробувала здогадатись я. Так, - відповів хлопець.
Ну тоді поїхали зі мною.

Ледь дотягли його до машини разом з поліцейським, все казав, що йому потрібно купити київський торт, справжній. Запхали в машину, поїхали.
Чому ти мене везеш? – допитувався. По дорозі, - відповідала.
Вів себе чемно, терпів, вибачався. Сказав, що відмічав з друзями щось важливе, та не розрахував сили.

Що ти там робив, у зоні бойових дій? – не витримала я. Що й всі, - відповів. Щось розскажеш? - Ні.

Зупинились біля Новуса. Спочатку думала пошукати там торт, але він сказав, що хоче купити щось антиалкогольне, а біля Новуса – аптека.

Виходь, - кажу, - з машини. Чи ти спиш? – Ні, - підтягує ногу.
Що з ногою? - Паралізована після поранення. Але вже легше.

Бля. Так от чому він падає.

Зашли в аптеку. Покажешь удостоверение и без очереди, или постоим? – Постоим.
Постояли, купили воду и порошок, выпил. Чего ты со мной возишься? – сто раз переспросил.
Откуда ты? – спрашиваю.
Из Днепра.

Еще и кореш.

Идем в общагу, звонок. Наверное ТОТ САМЫЙ рингтон, потому что вздрогнул. Моя Любимая, - увидела я на экране. И сердечки по экрану плывут. А на пальце - обручальное кольцо.

Узнаю, что сегодня вечером ему на автобус до Днепра, едет к жене, буквально через пару часов. Зачем торт теперь понятно. Отпустить нельзя – в лучшем случае не успеет на автобус и расстроит любимую. В худшем и наиболее вероятном, попадет в полицию. И куртку новую испачкает в грязи. Поэтому идем в общагу вместе. Идем – это громко сказано.

Там Сережа, – рассказывает, - друг и сосед по комнате, он тоже с войны пришел. Ему ногу ампутировали. Представляшь, мне жена звонит, а я тут с тобой.
Не волнуйся, - смеюсь, - во-первых, она нас не видит, а во-вторых, мне сто лет.
Как тебя зовут? – спрашивает, всматриваясь.
Потом скажу, когда дойдем.

Общага оказалась студенческим профилакторием. Они там на реабилитации. В комнате тепло и чисто, как дома. Сережа был на месте, на своей кровати. Широкоплечий, атлетичный парень. Только правой ноги его на месте не было. Совсем. Ни сантиметра.

До свидания, Ольга, доставку к автобусу организуем, - радушно попрощался Сережа, после того как я, уходя, все-таки представилась. И, послушный детским инстинктам, сделал движение навстречу. Но вспомнил, что не дойдет, и помахал рукой.
Мне стало спокойно – теперь есть Сережа. Поэтому парень, который падает и которого зовут Владислав, сегодня обязательно сядет на свой автобус. Можно уходить...

Война, она, сука, рядом. Она засела везде. В этих, таких домашних городских мальчиках, студентах четвертого курса, в их любимых из Днепра. Воинах двадцати двух лет отроду, безногих, периодически теряющих память, но ни о чем не жалеющих и ни на что не жалующихся. Светлых и мужественных, отчаянно пытающихся ее забыть, запить, зажмурить... Стереть все, что пришлось пережить Там. Отмотать ленту на момент до, и жить дальше, как раньше. Не получается пока – ноги не вернешь, товарищей тоже. Ее, проклятой, много, очень много. Она маскируется, и мы слепоглухие. Но стоит только кому-то упасть на тебя в метро, и. Здравствуйте, у вас сектор Война на барабане.

(Olha Odeianenko, via)

This account has disabled anonymous posting.
If you don't have an account you can create one now.
HTML doesn't work in the subject.
More info about formatting

If you are unable to use this captcha for any reason, please contact us by email at support@dreamwidth.org

Сторінку створено П'ятниця, 13 Березень 2026 14:17

Грудень 2025

П В С Ч П С Н
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930 31    
Створено з Dreamwidth Studios

За стиль дякувати