Блогосфера про війну (1/2)

[bytebuster]

 Аллан Левітов: Как замести следы?
Когда совсем уж зашкварился на связях с террористами.
Когда уже вскрылась твоя переписка с куратором из страны-агрессора.
Когда знаешь о предстоящем обыске и арестах.
Можно просто поджечь свой телеканал - и нагнать массовку, чтобы не позволяла тушить. Представить все как "атаку возмущенных радикалов".
Следы заметены. Образ "жертвы рижима" создан.
Теперь можно смело волать про "наступления на прессу и свободу слова". А ахметовские баянисты и григоришинские друззя - помогут.
Этот "пожар" еще не раз всплывет в статьях обличающих "наступление на свободу слова" в Украине. Запомните этот твит (с)

 Roman Donik: Будет смешно, если завтра выяснится, что на Интере в понедельник должны были провести обыски.

 Борис Цейтлин: Помните фильм Мертвец режиссера Джима Джармуша? Там главный герой получает смертельное ранение, но его спасает индейская магия. Он обретает некую связь с природой, которая дает ему потрясающую живучесть. Но дальше все его бытие - нечто среднее между жизнью и смертью, какой-то гнетущий нескончаемый сон.
Мне кажется, нечто такое много раз происходило с российским обществом. Взрывы домов. Отравленный газом Норд-Ост. Залитый огнем Беслан. Убийство под кремлевскими стенами. И так далее. И каждый раз все предельно откровенно до цинизма. Но в обществе не возникает почти никакой реакции. Пуля проходит навылет, но нет даже боли. Жизнь продолжается. Жизнь-в-смерти, какая-то сугубо биологическая жизнь, нечеловеческая.
Биологическая жизнь общества - возможно ли это? Будто бы это некая грибница. Вот и теперь. Арест матерей погибших в Беслане. И ничего, ни вовне, ни внутри. Ничто не может поколебать наше единство. Жизнь продолжается. Как один человек, весь советский народ... Вернее, как один организм. Симбиоз палачей и жертв. Кстати, в фильме у Джармуша, в конечном счете, герой встречает свою смерть с благодарностью.

 Denis Pyatigorets: Геополітичне
Знаєте як Чорні ріелтори відбирають в алкашів квартири за копійки?
Приблизно так…
Заходить Чорний ріелтор в дешевий гендель та шукає там алкаша, який усамітнено бухає дешевий шмурдяк за брудним столиком. Підходить до нього, дістає дві пляшки горілки та пропонує продовжити у алкаша вдома.
І ось вони в же в алкаша на кухні. Випивають по третій. І алкаш починає хвалитися: «В мене найбільша квартира в домі. А сусіди всі мені заздрять і бояться». «Так, друже, звичайно бояться та заздрять, бо ти молодець, справжній господар свого життя» - підбадьорює його ріелтор.
Вони випивають першу пляшку та переходять на другу. «А знаєш» - починає жалітися алкаш: «сусіди зі мною не говорять. Не запрошують до себе на свята. Не дають грошей в борг. Кажуть, що в мене проблема – я бухаю та погрожую їх побити. Але ж це не проблема. Правда? Я можу кинути пити коли захочу, але ж я просто не хочу. Мені це подобається. Вони цього не розуміють. Ну і до дідька їх, один ти в мене друг».
Чорний ріелтор гладить алкаша по плечу, та ласкаво так говорить: «Не слухай нікого! Ти – молодець. Хто вони такі, щоб тебе засуджувати? Ти краще пий. А завтра я принесу тобі ще горілки. І трохи поїсти. Добре? Тільки ти до мого приходу квартиру не покоцай, і з сусідами в бійку не лізь. Добре?».
І через два-три такі візити алкаш продає свою квартиру Чорному ріелтору за копійки, переїжджає в занедбаний будинок в селі та пропиває решту грошей.
Саме така аналогія прийшла мені на думку після виступів керівників Росії та Китаю на саміт G20.