Блогосфера про війну (2/2)

[bytebuster]

 Ігар Тышкевіч: Две тонны крови
А потом на глаза попадается информация об открытии выставки пуль и осколков, которые Днипровские медики достали из тел украинцев. Но осколки осколками. Меня потрясла другая фраза, сказанная главврачом ОКБ им. Мечникова Сергеем Рыженко среди «прочего». Приведу её полностью: «За 27 місяців роботи нашими лікарями було зроблено понад 3,5 тисячі операцій, перелито 2 тони донорської крові, врятовано 2 тис бійців. Ми цим пишаємося»
Две тонны крови. Две тысячи килограммов. И это только один госпиталь. И не на передовой…
Говорите братья? Возможно. И даже браться по крови. Тысячи и тысячи украинцев и людей других национальностей. Одни сдавали кровь для спасения жизни другим. Раненым при защите страны.
Защите от тех, кто сегодня вдруг заскулил про «братство».
И только с момента, когда «ихтамнет» действительно не будет на Востоке и в Крыму, можно будет допускать разговоры о высоких материях. В противном случае у Украины и украинцев выхода нет. Приходится утилизировать человеческий мусор, прущий из-за поребрика. И разговоры о братстве тут ни к чему.
В конце концов Украинцы — добрый и отходчивый народ. Будет мир — будут спокойно наблюдать за жизнью в соседней стране. Но из-за укреплённой границы. И зачастую через прицел. Просто так будет спокойней.
Почему? Ответ простой: две тонны крови.

 Оксана Забужко про те, що відбулося з Савченко: Що треба знати, і чого нас не вчили в школі: дещо про чекістські "політтехнології".
У 1970-ті найславнішим радянським політв'язнем був - ні, не Сахаров - а український історик Валентин Мороз. Чули про такого? Ні? Так отож...((
Герой-інтелектуал - саме його виступ на відкритому суді в січні 1966 р. став першим в СРСР публічним "правозахисним". Роки одиночного ув'язнення, голодівок, примусових годувань. Роки петицій, протестів, маніфестацій під радянськими посольствами по всьому світу. "Free Valentyn Moroz!" - було найпопулярніше гасло міжнародних правозахисних організацій. І в 1979-му славетного в'язня нарешті випустили - обміняли, разом із 4-ма іншими, на двох упійманих радянських шпигунів. Коли він прилетів до США, розістеризоване діаспорне жіноцтво падало перед ним навколішки. Цілували руки. Кричали: "Слава майбутньому Президенту України!"
Тим більшим став наступний шок. Випущені слідом за ним дружина й син не впізнавали чоловіка й батька. Ніби відбулось "переформатування особистости" - колишні дрібні "вади характеру" роздулись до мегаломанського масштабу, і вся поведінка Мороза на Заході виглядала суцільною компрометацією українського правозахисного руху. (М.ін., щось подібне, тільки менш скандально, відбулось і з "випущеним" Солженіциним - хоча того й не з тюрми випускали...)
"Казус Мороза" досі належне не проаналізовано. Зрозуміло, що, доки Москва тримає в секреті архіви КГБ, це й неможливо. Але це не привід не винести з нього бодай елементарні уроки. І з них головний: у чекістській тюрмі людина, попри всю можливу увагу "всього прогресивного людства", перебуває в "чорному ящику" - є об'єктом "закритого експерименту". На неї професійно чиниться постійний, 24 год на добу, тиск - інформаційний (їй створюють викривлену "картину світу"), психологічний (на те працюють спецлабораторії), фармакологічний (навіть Леонідові Плющу, якого французькі лікарі визнали здоровим, довелось після звільнення півроку лікуватися!), і бозна-який іще.

 Известна история про одного из "отцов" советской психиатрии Михаила Осиповича Гуревича.
На лекции о болезни Альцгеймера демонстрировалась больная этим тяжелым заболеванием.
Она не могла назвать ни своего имени, ни числа,ни времени года, но на вопрос, кто ее привез в больницу, с неожиданно осознанной злобностью ответила: "Жиды".
Профессор повернулся к аудитории и заметил:
"Вот видите, как мало нужно ума, чтобы быть антисемитом"