«Залізні небеса» повертаються!

Нарешті, після 7 довгих років очікування! Все, що ви хотіли знати про націрептилоїдів. :)
Тут подробиці.

Перепост допису maryxmas: Залізні небеса повертаються!

"Iron Sky The Coming Race - Official Trailer" (Watch on YouTube)

Про позитив від діда Свирида

Скіки разі дід просив: “Ходите по вулиці то не улибайтеся. Або хоч голосно не смійтеся. Бо раптом вам назустріч трапляться чиновники із ООН і запишуть вас у щасливі люди. Й тоді Україна в рейтингу щастя підніметься і ніхто нам більше не віритиме, що українці найнещаснішний народ. Адже ж відомо, що не можна українцям сміятися, бо від того у світі проісходять разні геополітичні катастрофи. Українцям годиться лише сумувати й плакати в інтересах миру та стабільності на планеті.

Цей феномен відомий здавна і саме тому українці століттями змушені стримуватися й дурити мірову общественность іміджем безталанних та нещасливих людей. Купилися колись на цей імідж і наші польські друзі, хоча не раз і не два розумний гетьман Сагайдачний застерігав їх не доводити українців до сміху. Друзі-ляхи від серйозних слів Сагайдачного легковажно відмахнулися й тоді за справу взявся відомий гуморист Хмельницький. Який вправно нагнув Річ Посполиту у смішну позу і виставив необачних ляхів на загальноєвропейський глум. Насміхалися потім над Польщею усі довколишні держави, уже коли її, нещасної, й на політичній мапі світу не існувало. Уже весь світ пригноблених поляків шкодував, а українці все ще продовжували мстиво над ними кепкувати. А полтавський козак Паскевич ще у 1831 році навідувався у Варшаву на білому коні цікавлячись, чи второпали нарешті наші польські друзі про що саме їх за два століття до того чесно попереджав Сагайдачний. Тодішні, здається, второпали, а от сьогоднішні, схоже, вже трохи підзабули.

У ХІХ столітті тогочасні європейські геополітики добре знали нищівну силу українського сміху й за справу приборкання українських народних гумористів взялися історики й етнографи. Головним надбанням давнього епосу наших предків було оголошено “Плач Ярославни”, після чого було зроблено прискіпливу ревізію усіх ста тисяч народних пісень, анекдотів і переказів. Всі пісні з легковажними “Гоп-гоп!”, “Гей!” і “Шіді-ріді-дана” етнографи відклали набік і оголосили, що справжніми українськими піснями вважаються лише ті, які починаються тужливим “Ой”. Та домовилися вважати, що найпопулярнішим пісенним жанром у наших предків спрадавна було “голосіння”. У Європі нарешті запанував мир, Російська імперія зітхнула з полегшенням, а в Україні письменники рішуче стали до конторок і почали писати елегії та побутові трагедії, які різнилися між собою лише тим, коли саме головна героїня накладе на себе руки – ще на початку твору чи в фіналі. У легкому варіанті для жінок головна героїня залишалася жити, але її збезчещену й заплакану, з незаконним немовлям у подолі, проганяв із хати замучений непосильною панщиною батько. Зрозуміло, що метою національно свідомих літераторів було вичавити з українців побільше гірких сліз, бо вони були свято переконані, що свободу й державність українці мусять не вибороти, а виплакати.

Спочатку, правда, получилося невдобно, бо Іван Петрович Котляревський якось не зорієнтувався в ситуації і замість високодуховної трагедії у шести діях написав “Енеїду”. Українці читали “Енеїду” й реготали, але решта літераторів швидко оговталася і протягом усього ХІХ століття вдосконалювалася майже виключно у тужливо-журливих жанрах. У яких українські поети й письменники досягли такої майстерності, що Чарльз Діккенс позеленів би від заздрощів. Особливо, якби довідався, що його твори про тяжку долю дітей, над якими уся Європа ридма ридала, загартовані українські читачі вважають розважальною дитячою літературою.

( Read more... )