...Вона блює і співає (![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png)
bytebuster) wrote2018-01-25 08:06 pm
bytebuster) wrote2018-01-25 08:06 pm
Entry tags:
Юрий Гудыменко: Деколонизация
Юрий Гудыменко: Деколонизация
// Перепрошую за сумнівне джерело «Пьотр і Мазепа» і за мову допису, яку обрав автор, але по суті, автор має абсолютну рацію. Теза «геть від московського болота!» має включати у себе не лише відмову від кабздонов, задорнових, шуфутінскіх і прочіх бронєвих, але і від достоєвскіх і пушкінів, які уособлюють собою вторинний продукт, порівняно з первинними культурними досягненнями Цивілізації.
Частиною Цивілізації ми станемо тоді, коли наші діти-онуки не розумітимуть, про що співали Цой і Лєтов.
Коли умствованія Пєлєвіна і Стругацкіх читатимуть у перекладі, кому як зручніше — кому українською, англійською, а кому і китайською, з масивним «вступом від перекладача», який пояснював би реалії того світу, в яких жили і писали усі оті пєлєвіни. Пояснювали б культурну ідентичність отих толстих і достоєвскіх.
А враховуючи те, що наразі свою ідентичність московня нам нав'язує силою, і нема причин вважати, що вона припинить це робити, поки існує, то ми маємо єдиний спосіб залишатися собою — знищити моцкву. Спочатку у собі, а потім — так.
Сейчас нам кажется, что мы давно и почти наглухо оторвались от России, вышли из её орбиты влияния. Но эта видимость обманчива и опасна сразу по нескольким причинам.
Во-первых, времени в фактической независимости от России прошло чуть-чуть — всего несколько лет.
Во-вторых, разрыв с Россией больше похож на разрыв с сигаретами — всегда возможен рецидив.
И в-третьих, мы всё ещё мыслями там. В орбите. В трёхцветной дыре. Украина долгие годы — столетиями — была то провинцией, то колонией империи (под определение которой целиком подходит и Советский Союз). Мы были в их языковом поле. В их культурной орбите. Под их принципами, законами, нормами. Мы слушали тосты Сталина про «великий русский народ», который, конечно, равен прочим народам СССР, но вообще-то равнее, чем другие. Мы слушали их песни, их сказки, их идеи. И мы теряли частичку себя. Каждый раз. Теперь мы пытаемся всё это восстановить — через гиперкомпенсацию, через мгновенный отрыв от всего российского. И это более чем правильно — это неизбежно. Только через столетия независимости, настоящей независимости от России мы станем воспринимать её нейтрально, как других соседей — Польшу, Румынию, Болгарию. Только тогда нам станет на неё наплевать. А пока мы всё ещё в орбите российского влияния. Да, по инерции — но это ещё на годы.
Русский шансон. Русский рэп. Русский рок. Хайп. Антихайп. Газманов. Кобзон. «Ирония судьбы». Тупая привычка дописывать в названиях ресторанов твёрдый знак после согласной, чтобъ получалосъ какъ въ Имперіи. Московский патриархат. «Голубой огонёк». Салат «оливье». «Оппозиционный блок». «С вас три рубля сдачи было». Улица Суворова. Улица Кутузова. «УкрАинский». Навальный — норм чувак, он против Путина. «А доедать Пушкин будет?» Деды воевали. Скажи нормально, по-русски. Мы один народ. Славянск. Краматорск. Дебальцево. Иловайск. Донецк. Луганск. Война. Всегда война.
У бывших колониальных стран всегда две проблемы.
Первая проблема на виду — это устоявшиеся связи с метрополией. Алжир торгует с Францией, Ирландия — с Британией, Украина — с Россией. В метрополии практически всегда выше зарплаты и лучше образование, и этот разрыв не компенсируется за год или два — в результате молодёжь и малообразованные слои продолжают уезжать в уже бывшую метрополию десятилетиями. Но эта проблема на виду.
Вторая проблема менее заметна и становится таковой только в случае открытого конфликта между бывшими колонией и метрополией. Это культурная зависимость, проявляющаяся практически во всех аспектах жизни, от самых банальных («Назови пять современных украинских и пять российских писателей») до менее заметных. Если присмотреться, то метрополия есть везде. Во всех сферах жизни — от шрифтов до макроэкономики. От метрополии хрен куда денешься вот так сразу. Теперь должны пройти поколения, чтобы фамилия «Пушкин» воспринималась украинцами примерно как фамилия «Байрон» или «Бодлер»: какой-то образ в голове есть, и поэт великий, конечно, но вот ни одного стиха вспомнить не могу, да и как выглядел, не помню, простите.
Даже моё поколение (СССР развалился, когда мне было три с копейками) с детства помнит и «Мой дядя самый честных правил», и «Златая цепь на дубе том», но не помнит почти ничего из Шекспира, не говоря уже о Шевченко. Я помню кретинские сказки про Колобка и Ивана-дурака, он же альтер-эго Ивана-царевича, но почти не знаю сказок украинских. Я по инерции следил за российскими новостями даже до войны. Я читал российские книги. Я слушал российскую музыку в значительно большем объёме, чем она того заслуживает. Я был обычным человеком постколониальной страны, старательно потребляющим культурные плоды метрополии. Из этого текста не будет вывода или призыва к действию. Никаких «кайдани порвіте». Мы уже провели декоммунизацию, и это было безумно важно, но в сравнении с деколонизацией это были так, цветочки. В конце концов, Россия была на наших землях значительно дольше, чем не продержавшийся и столетия СССР. Но деколонизацию нужно проводить внутри себя. В первую очередь понимая, что Пушкин, конечно, неплох, но только если его учить с детства, так, чтобы он с его дубами и котами на дубах откладывался на подкорке. Во всех остальных отношениях Пушкин разгромно проигрывает множеству иностранных поэтов, а по актуальности в украинском XXI веке — ещё и Тарасу нашему незабвенному Шевченко, недаром же его портреты регулярно появляются на любой украинской революции, не говоря уже о войне.
Иногда ты просто видишь наследие эпохи колонизации. Видишь все эти «РесторанЪ «Война и миръ». Видишь памятники Пушкину при полном отсутствии памятников Шекспиру. Слышишь про «три рубля» на рынке и про «рюмку водки» на столе… тьфу ты, в радиоэфире, и просто понимаешь, что это — колониальное наследие. Больше ничего не надо, достаточно понимания. Тогда вы будете рассказывать детям сказки по Франко и Роулинг, а не по Пушкину. И песни будут другие, и слова иные, и всё… другое. Может, не сразу своё — но не колониальное, а значит, несистемное. Там — Шекспир, там — Леди Гага, там — южноафриканские Die Antwoord, а там — японские мультики Миядзаки. А потом — очень потом! — в этот ряд спокойно станет и российская культура. И тогда мы увидим, сколько она заслуживает места без государственной цензуры. Где Бёрнс и где Лермонтов, где французский шансон и где российский.
А пока — медленно, но уверенно прочь от России. Впереди годы деколонизации. И мы — в кои-то веки — вышли на вторую космическую скорость и уходим в уверенный отрыв от бело-сине-красной дыры. Чао, Пушкин. Привет, Верлен. Дай, Джим, на лапу счастье мне.
// Перепрошую за сумнівне джерело «Пьотр і Мазепа» і за мову допису, яку обрав автор, але по суті, автор має абсолютну рацію. Теза «геть від московського болота!» має включати у себе не лише відмову від кабздонов, задорнових, шуфутінскіх і прочіх бронєвих, але і від достоєвскіх і пушкінів, які уособлюють собою вторинний продукт, порівняно з первинними культурними досягненнями Цивілізації.Частиною Цивілізації ми станемо тоді, коли наші діти-онуки не розумітимуть, про що співали Цой і Лєтов.
Коли умствованія Пєлєвіна і Стругацкіх читатимуть у перекладі, кому як зручніше — кому українською, англійською, а кому і китайською, з масивним «вступом від перекладача», який пояснював би реалії того світу, в яких жили і писали усі оті пєлєвіни. Пояснювали б культурну ідентичність отих толстих і достоєвскіх.
А враховуючи те, що наразі свою ідентичність московня нам нав'язує силою, і нема причин вважати, що вона припинить це робити, поки існує, то ми маємо єдиний спосіб залишатися собою — знищити моцкву. Спочатку у собі, а потім — так.
Сейчас нам кажется, что мы давно и почти наглухо оторвались от России, вышли из её орбиты влияния. Но эта видимость обманчива и опасна сразу по нескольким причинам.
Во-первых, времени в фактической независимости от России прошло чуть-чуть — всего несколько лет.
Во-вторых, разрыв с Россией больше похож на разрыв с сигаретами — всегда возможен рецидив.
И в-третьих, мы всё ещё мыслями там. В орбите. В трёхцветной дыре. Украина долгие годы — столетиями — была то провинцией, то колонией империи (под определение которой целиком подходит и Советский Союз). Мы были в их языковом поле. В их культурной орбите. Под их принципами, законами, нормами. Мы слушали тосты Сталина про «великий русский народ», который, конечно, равен прочим народам СССР, но вообще-то равнее, чем другие. Мы слушали их песни, их сказки, их идеи. И мы теряли частичку себя. Каждый раз. Теперь мы пытаемся всё это восстановить — через гиперкомпенсацию, через мгновенный отрыв от всего российского. И это более чем правильно — это неизбежно. Только через столетия независимости, настоящей независимости от России мы станем воспринимать её нейтрально, как других соседей — Польшу, Румынию, Болгарию. Только тогда нам станет на неё наплевать. А пока мы всё ещё в орбите российского влияния. Да, по инерции — но это ещё на годы.
Русский шансон. Русский рэп. Русский рок. Хайп. Антихайп. Газманов. Кобзон. «Ирония судьбы». Тупая привычка дописывать в названиях ресторанов твёрдый знак после согласной, чтобъ получалосъ какъ въ Имперіи. Московский патриархат. «Голубой огонёк». Салат «оливье». «Оппозиционный блок». «С вас три рубля сдачи было». Улица Суворова. Улица Кутузова. «УкрАинский». Навальный — норм чувак, он против Путина. «А доедать Пушкин будет?» Деды воевали. Скажи нормально, по-русски. Мы один народ. Славянск. Краматорск. Дебальцево. Иловайск. Донецк. Луганск. Война. Всегда война.
У бывших колониальных стран всегда две проблемы.
Первая проблема на виду — это устоявшиеся связи с метрополией. Алжир торгует с Францией, Ирландия — с Британией, Украина — с Россией. В метрополии практически всегда выше зарплаты и лучше образование, и этот разрыв не компенсируется за год или два — в результате молодёжь и малообразованные слои продолжают уезжать в уже бывшую метрополию десятилетиями. Но эта проблема на виду.
Вторая проблема менее заметна и становится таковой только в случае открытого конфликта между бывшими колонией и метрополией. Это культурная зависимость, проявляющаяся практически во всех аспектах жизни, от самых банальных («Назови пять современных украинских и пять российских писателей») до менее заметных. Если присмотреться, то метрополия есть везде. Во всех сферах жизни — от шрифтов до макроэкономики. От метрополии хрен куда денешься вот так сразу. Теперь должны пройти поколения, чтобы фамилия «Пушкин» воспринималась украинцами примерно как фамилия «Байрон» или «Бодлер»: какой-то образ в голове есть, и поэт великий, конечно, но вот ни одного стиха вспомнить не могу, да и как выглядел, не помню, простите.
Даже моё поколение (СССР развалился, когда мне было три с копейками) с детства помнит и «Мой дядя самый честных правил», и «Златая цепь на дубе том», но не помнит почти ничего из Шекспира, не говоря уже о Шевченко. Я помню кретинские сказки про Колобка и Ивана-дурака, он же альтер-эго Ивана-царевича, но почти не знаю сказок украинских. Я по инерции следил за российскими новостями даже до войны. Я читал российские книги. Я слушал российскую музыку в значительно большем объёме, чем она того заслуживает. Я был обычным человеком постколониальной страны, старательно потребляющим культурные плоды метрополии. Из этого текста не будет вывода или призыва к действию. Никаких «кайдани порвіте». Мы уже провели декоммунизацию, и это было безумно важно, но в сравнении с деколонизацией это были так, цветочки. В конце концов, Россия была на наших землях значительно дольше, чем не продержавшийся и столетия СССР. Но деколонизацию нужно проводить внутри себя. В первую очередь понимая, что Пушкин, конечно, неплох, но только если его учить с детства, так, чтобы он с его дубами и котами на дубах откладывался на подкорке. Во всех остальных отношениях Пушкин разгромно проигрывает множеству иностранных поэтов, а по актуальности в украинском XXI веке — ещё и Тарасу нашему незабвенному Шевченко, недаром же его портреты регулярно появляются на любой украинской революции, не говоря уже о войне.
Иногда ты просто видишь наследие эпохи колонизации. Видишь все эти «РесторанЪ «Война и миръ». Видишь памятники Пушкину при полном отсутствии памятников Шекспиру. Слышишь про «три рубля» на рынке и про «рюмку водки» на столе… тьфу ты, в радиоэфире, и просто понимаешь, что это — колониальное наследие. Больше ничего не надо, достаточно понимания. Тогда вы будете рассказывать детям сказки по Франко и Роулинг, а не по Пушкину. И песни будут другие, и слова иные, и всё… другое. Может, не сразу своё — но не колониальное, а значит, несистемное. Там — Шекспир, там — Леди Гага, там — южноафриканские Die Antwoord, а там — японские мультики Миядзаки. А потом — очень потом! — в этот ряд спокойно станет и российская культура. И тогда мы увидим, сколько она заслуживает места без государственной цензуры. Где Бёрнс и где Лермонтов, где французский шансон и где российский.
А пока — медленно, но уверенно прочь от России. Впереди годы деколонизации. И мы — в кои-то веки — вышли на вторую космическую скорость и уходим в уверенный отрыв от бело-сине-красной дыры. Чао, Пушкин. Привет, Верлен. Дай, Джим, на лапу счастье мне.
no subject
no subject
no subject
no subject
no subject
no subject
Тут піднята проблема ЇХ, НАС та інших ЇХ. Три сторони. І ми чомусь розглядаємо як нашу внутрішню установку вишибання клину клином. Тобто одні ВОНИ - тотальне зло (я навіть на міліметр не намагатимусь цього заперечувати), а інші ВОНИ чомусь подаються як тотальне добро, ну чому - це зрозуміло, тут спрацьовує глибоко вбитий в голови принцип дуальності. Але ж ви вже на даному етапі розумієте, що таке відношення помилкове у самій своїй основі. І, о диво, ми виявляється зараз ще й говоримо про культурне надбання 0_о Тобто музику, літературу, живопис... Єдине чим можна виміряти культурне надбання - статистикою реакцій людей різних груп. Воно не виміряється якось математично, хоча на подібні речі за останнє сторічча було покладено багато зусиль.
Це все високий стиль, скажу також для іншого рівня сприйняття. Повна дурня казати що Цой гірший за Канібалів, так само як і те, що Цой гірший за Френка Сінатру - не існує механізмів порівняння, це виключно особиста думка кожного, або групова думка певної соціогрупи. Так само як єдине що пов'язує з совком окремо взятого Цоя у вакуумі - це особиста пам'ять кожного хто про це думає, бо так, Цой жив у совку, і це чистісінька правда. Але давайте виймемо Цоя із совка, уявимо що зараз 1500 рік, або 2500, і ніхто про совок уявлення не має, а наш умовний сферичний в вакуумі Цой сприймається як просто Цой, не породжуючи жодних совкових асоціацій. Уявили? І чим він гірший тепер за сферичну у вакуумі, відірвану від своєї реальності Мітлу, Мейден, ? Нічим. Він не гірше і не краще, він просто інакший.
І те саме з Пелевіним і Стругацькими. Це автономні реальності, які мають щось спільне з певними аспектами нашого фізичного світу тільки завдячуючи персональному досвіду читаючого. І от тепер ми бачимо, що читаючі воліли б не згадувати нічого із цього досвіду, забути його як страшний сон. І вони праві. Але ні Цой, ні Стругацькі тут взагалі ні до чого.
Людство зненацька для себе вступило в світ інформації, ментальний світ. Воно було до цього не готове, це добре видно. Люди інтоксиковані інформацією, а тотальна більшість цього не здатна навіть зрозуміти. Людьми керує інформаційний бруд, хвилеподібні і часто пошкождені ідеї, відверті інформаційні віруси. Віруси нашого мозку, не компьютерів. Описана вище проблема - один із прикладів коли вікривлена інформаційно-логічна структура заскладна для сприйняття всих її аспектів, і тому сприймаючи її зрозумілі аспекти, ті що нам подобаються, ми поширюємо схвальне відношення до всієї структури, включаючи її "темну інформацію", на яку припадає звісно більша її частина.
Але, написавши цей текст я не відповів, що на мою думку треба в такій ситуації робити з Цоєм, Пушкіним та іншими, адже мозок всім не вставиш (читай не даси кожній людині гуричне розуміння всих інформаційних процесів), та і в нас війна до того ж. Якщо вони турбують вас - просто забудьте їх, ніби їх не було. Витравте совок з свого сердця, і все хороше і все погане і все нейтральне. Таке лікує лише забуття. Поки будете пам'ятати як навіть погане - він не дасть нам спокою, його привиди будуть приходити по нашу колективну душу (і по деякі персональні, адже культ зла це звичайна річ).
І. Я чесно дуже не хочу щоб діти-онуки розуміли про що співає Крейдл оф Філс, Дімму Боргір, Канібал Корпс притягнуті суспільством чисто заради противаги щоб вони не розуміли про що співає Цой... Але якщо вони самі, за власною волею захочуть бачити пекло у всих його відтінках - то хай слухають, це вже зовсім інше питання, хоч Цоя, хоч Дені Філза, хоч будь кого, навіть Ранєток та Тату. У світі багато всякого, він грає фарбами яскравіше будь-якої неонової вивіски...
no subject
Все вірно кажете, але. Автор пропонує кілька думок, з якими особисто я згоден.
1. Цой і Пушкін — не гірші. Але вони — вторинні. Як китайські кросовки «Абібакс» є вторинним порівняно з оригіналом.
2. Згоден, навіть Абібакс має право на свого глядача/слухача/користувача. Пропорційно своєму внеску.
3. Так, є хороші московські музиканти. Поети, політики, кінорежисери.
Так само, як є нешкідливі бактерії. Кишкова паличка E.Coli — не просто нешкідлива, а корисна. Але коли лікують тріппєр суворими антибіотиками в сраку (не питайте, звідки я це знаю), здихають і E.Coli. Це ще називається — дисбактеріоз. Потім доводиться проводити штучне заселення кишечника всякими правильними йогуртами.
Ми у фазі прийняття ліків. Про E.Coli подумаємо пізніше, років через сто слухатимемо вінтажного Цоя з ай-да-Пушкіним, ай-да-сукін-сином.
Хоча єсть мнєніє, що через 100 років залешанців їхнє китайське начальство вже примусить говорити державною мовою, як те саме китайське начальство майже викорінило тібетську мову (а була гарна, і письмо красиве).
І проблема Цоя відпаде
кху-ямъсама по собі, її читатимуть вузькі фахівці, як сьогодні читають ассирійські чи вавілонські ієроґліфи.Статистика (загальносвітова) свідчить, що Цой — nearly ніхто. І Пушкін.
Хоча у вузькому колі (сімʼя Цоя) він — центральна фігура. Просто треба робити правильну виборку. :-)
Чудово. Я у свій минулий візит до Києва особисто чув від таксиста ціну «100 рублєй». Як це викинути з серця?
P.S. О, щось у мене в бложику Крейдлів давно не було. Запощу на завтра. :))
no subject
Частково згоден. Тут би тоді треба привести оригінал, на що рівнятись. Може я чогось не знаю, проте завжди вважав конкретного Цоя і конкретного Пушкіна самобутніми. Не можу сам придумати для них оригіналу. А те що вони не мають бути первинними, це безумовно. Загалом ніщо у здорової людини не має бути первинним окрім її ідеалів життя, а автори як ідеали життя - це вже якось не дуже. Якщо важливе моє особисте імхо щодо конкретних Цоя і Пушкіна (ну щоб можна було судити наскільки я можу бути тут нейтральним): Пушкіна ніколи не любив і не розумів, читав в житті речі незрівннянно більш значущі, думаю, якби не шкільна програма, то навряд чи б його самі люди читали в наш час. Цой... Музику групи Кіно неможливо назвати серйозною музикою, це лише засіб відтіняння слів, які і складають основну суть Кіно як явища культури. Думаю, Цой тонко відчував ємоційні впливи, і тому міг за допомогою простих слів створювати чи описувати прості настрої, зрозумілі слухачу. Яскраво описувати та створювати. Його сила - в емоційній відповіді слухача. При цьому немає ні складної музики ні поетики, все вкрай просто. І на відміну від шансону, це все не адресовано "дну", а обговорювані теми - універсальні. Теми життя, теми настрою людини. Як жанр "буденність" в аніме. В цьому плані він цінний з тої точки зору, що інших авторів, що б справді змогли чогось досягти в цьому напрямі зовсім небагато, тож можна казати про те що він бачив світ не так як інші автори, а таке бачення це завжди цінно в мистецтві. Але я відношусь до його творчості у повному відриві від радянської реальності - мені цікаві емоційні картини та їх вплив на людей, та вони самі, як окремий митецький жанр, а радянщина мені не цікава, я її просто ігнорую, і ментальні посилання на неї не псують мені побачену картину. У Цоя так можна на щастя. Далеко не у всіх радянських груп та авторів таке можливо. От наприклад... "Железный поток" або "Мастер" - писали відкриту антирадянщину, але настільки зрослись з тою реальністю, що окремо сприймати їх неможливо, вони стали заручниками того проти чого писали, хех ))
Те, що я щойно розповів, про емоційну складову творчості і тд цікавить вкрай низький процент аудиторії, це я знаю точно. Тому моя мотивація статистично малосуттєва для світу і не вплине на процеси в ньому, на жаль (я б хотів щоб люди свідомо бачили складні візерунки емоційних картин, це б їм дуже допомогло розуміти наш світ). Обличча світу створює більшість або більша сила, і для першої і для другої Цой ніколи не буде тим, що бачу там я. А от повісити його портрет на пропагандистський прапор всяких ньюсср цілком можуть - і це неочевидна причина, чому особисто Вам хочеться щоб його не було. Я таку мотивацію розумію і навіть підтримую. Але це ні на крихту не применшує його навички чи його як самобутнє явище, поки він не асоціюється з радянщиною. Це просто було, і є. Це як з ленінами: можливо правильніше було б всих їх залишити трохи доопрацювавши їх вигляд (зменшити кількість кінцівок, розфарбувати яскраво або в дитячі малюнки, пустити плестись на них плющ, тощо) і написати величезними літерами на кожному "Нащадки, пам'ятайте, ніколи знов", і щоб їх таких всі бачили - був би значно більший ефект, але народ потребував катарсису, а розумів його лише в діях від протилежного, наприклад руйнуванні. Ну, народ каже - значить так буде, ажде йому видніше що йому потрібно, це і є демократія. Але на відміну від Цоя ленін не несе ну взагалі жодної цінності, навіть художньої, хоч здавалось би куди без неї, адже його і робили всякі скульптори, у тому числі відомі.
"2. Згоден, навіть Абібакс має право на свого глядача/слухача/користувача. Пропорційно своєму внеску."
От! Пропорційно внеску. Саме так і має бути. Це має бути вільний ринок. Ми лише не повинні допускати, щоб окремі напрями що несуть деструктивний заряд отримували надто багато прихильників. Наприклад Норвезький паган/дет метал, як я розумію, запросто може нести загрозу через надмірне серйозне поклоніння сатані, але в світі його не забороняють, і в нього є прихильники. Просто такі потенційно небезпечні екстрим напрями думки та творчості мають обмежуватись у випадках росту популярності. Скільки не забороняй ідеї гітлера - скіни не переведуться (прошу пробачення у скінів за такі не зовсім вірні узагальнення). Скільки не забороняй сталіна - будуть дуроломи що його обожнюватимуть. І часто подібні заборони лише підживлюють попит. До того ж тотальна заборона чогось - це не демократичний а досить таки тоталітарний крок, і кожен такий крок наближує нас в душі до того ж умовного сталіна.
Але це все в ідеалі, в культурній країні, яка має стабільну економіку та не воює проти значно більш сильного ворога. Нам же тут щось треба робити з сильно запущеною освітою та культурою. Сторічний план відновлення ))) (до речі це із потрапивших до немилості Стругацьких, "Хижі речі сторічча", для нас ця соціомодель зараз вкрай акутальна, якщо не читали - рекомендую ознайомитись. Стругацькі, до речі, цінні саме якісними соціомоделями, серед старої фантастики такі є лише у них, Лема та Азімова).
"3. Так, є хороші московські музиканти. Поети, політики, кінорежисери."
Ну, одиниці якщо чесно, тобто дуже мало, ми це обидва знаємо. Статистично їх замало щоб на них взагалі хоч якось орієнтуватись. Чому так - творчість там занадто часто служила пропаганді а не мистецтву, і була дуже обмежена. І в час після розвалу совка теж: "а в чістом поле сістєма град - за намі тупін і сталінград" (а в кінці те саме щей німецькою, щоб звучало як у дідов "Soldaten, feuer! Spazieren GRAD. Wir liben tupin und Stalingrad."). Тому я пропоную ті одиниці тим быльш розглядати у відриві від соціуму з якого вони, банячи в їх творчості всі ментальні посилання куди не треба. Ну це якщо їх творчість раптом цікава. А загалом всяку творчість слід так розглядати. Де творчість - а де ідеологія, разом у одному флаконі їм не місце. Окрім хіба випадків виключно ідеологічної творчості, адже і таке існує.
До речі, зненацька згадалось, на тему пропаганди - дуже цікаво спостерігати еволюцію гри Wolfenstein, в останній серії нацистська пропаганда там вже надто близько стала нагадувати сучасну російську, я просто дивуюсь яскравим паралелям. Ще кілька серій і я думаю там Бі Джей Блазковіц полюватиме не на німців, і символіка на стінах буде інша, хе-хе (ще показово що в фантастично інтернаціональній команді що бореться з світовим нацизмом там немає росіян). А в імітації старовинного вульфа вбудованій в гру, піксель-кулеметники навіть говорять щось типу хайл раша, я думав що мені почулося, та наче ні. До купи, в одній з газетних вирізок там дуууууже сильно але прозоро проїхались по трампу, суть статті коротко "в історичному розвитку американської цивілізації ймовірно що компетентність президентів все спадатиме, і одного разу настане момент коли президентом стане повнісю некомпетентна людина", і це я ще м'яко сказав. Жаль там не можна простим способом роити скріншотів.
О, тут я добрався ло дизбактеріозу )) Схоже в цьому ми зійшлися. Так воно і буде. Одиниці цінніх на жаль поляжуть на фоні сотень шкідливих. Нічого не вдієш, такий світ. Та ще й на жаль сам тип того що я вважаю цінним інші не дуже бачать. Ну то таке.
Думаю, якщо Пушкіна виключать з шкільної програми, то за 100 років його пам'ятатимуть одиниці, і ті з спеціалізованих напрямів в університетах. Про Цоя забудуть набагато швидше і без цього. Цивілізація ледь-ледь пам'ятає імена найвідоміших музикантів через якихось 60-70років, і це імена, з музикою ще гірше. Відомісь Цоя була хоч і тотальною, але тільки в совку, тож тут немає мови про світову славу. Вже зараз тільки справді продвинуті знавці, або старпьори здатні назвати сходу більше 10 радянських рок/метал команд. Ще 20 років і навіть нефори не знатимуть хто це, той Цой. Тому писати книжки чи музику заради слави - повна дурня. Хоча... будь що робити заради слави - це вже не дуже ))
"Чудово. Я у свій минулий візит до Києва особисто чув від таксиста ціну «100 рублєй». Як це викинути з серця?"
Гарна відповідь. На жаль це ще дуже на довго. Не всі люди розумні, і не всі принципові. З них пропаганда виходитиме поколіннями. За умови правильного культурного розвитку нашої країни, що забезпечить те, щоб та пропаганда з них виходила. Щоправда роль Цоя і Стругацьких в "100 рублях" неоднозначна (в цей конкретний момент історії). Але я чудово розумію, що нескладно створити ситуацію, коли вона стане дуже однозначна. І це дуже жаль, бо шанси що така ситуація буде створена - суттєві. ( Ну чого вони використовують все що можуть як зброю... Як триклятий укус зомбака з "Resident Evil": вкусив - або відріж вкушену руку, або застрелься, інакше бути зомбаком і тобі (((
no subject
no subject
Може це ще й тому що дід надто часто Шевченка цитував, маючи "розкулаченого" батька, та й інші сприятливі умови в сім'ї типу "наколотих апельсинів"...
Не знаю, я старше ніж автор, якого ви цитуєте, смерть совка застав в 6 років в Гаспрі, майже поряд з "міченим", але Пушкіна своїм литовським коллегам не цитую, тільки Швчнк: "Якби ви вчились, так як треба, то й мудрість би була своя".
Останній вислів можна застосувати й до Гудименка.
no subject
Я, хоч і набагато старший за Гудименка, того не бачив, і усе, що він каже, дуже примірюється до того, чим я був до війни.
no subject
no subject
no subject
З рештою ж я згодна. Тим більше що Гудименко один з найцікавіших публіцистів-аналітиків команди порохоботів )))
no subject
Не в образу: погано спостерігаєте.
Ось, будь ласка, висшая раса ґаспод во всєй красє
Вони на повному умняку вважають за своє право керувати нами, аргументуючи це тим, що в їхньому суржику є слово «вварной ліст»! Це при тому, що вони переклали англійські слова для американських винаходів welding та bonding у свій сурж з коренем від «варити». «Варити», суко, Карл! Як похльобку, Карл!!111
Ні-ні, я не жартую і не перебільшую. Ось, полюбуйтеся:
no subject
no subject
no subject
Причому не написав великими літерами спростування — мовляв, пробачте мені, люди, щось я випив несвіжої текіли, і в голові запаморочилося, то я й написав таку муйню. Готовий, мовляв, спочатку понести заслуговану кару, а потім вже — я большє так нібуду, чєссно-чєссно.
Але-ж ні, вони просто молчаліво припинили заклики до геноциду, а наївні особи (такі, як особисто ви) чомусь робите із цього абсолютно безпідставний і ні на чому не заснований висновок, що злочинець відмовився від бажання погеноцидити.
Варто подорослішати, не в образу.
no subject
no subject
Це не того Олександра Нойнеця нам дехто пропонував призначити замість Стеця?
no subject
Уявляєте, яке там кубло відбувається?
no subject
no subject
Тому і розгрібаємо усі ці шашні, щоб дізнатися більше.
no subject
no subject
no subject
УПД. Покопався. Схоже, не той.
Шовініст з ПіМ — це Антон Швєц https://petrimazepa.com/AntonShvetz
А Архітектор — це Сергій Швець https://archytector.livejournal.com/69717.html
А є ще Лєанід Швєц, ворожий пропагондон з каналів «24» і «112» https://ua.112.ua/profiles/leonid-shvets-281.html
Схоже, у тих Швеців тут — гніздо.
no subject
no subject
no subject
Треба жорстко відокремити деколонізацію від національної (в тому числі, й культурної) самоізоляції. Бо мета самоізоляції дуже схожа з метою "русського міра".
"Русській мір" поки що можливий лише з історичних передумов. Як будувалася схема філологічної освіти в совєцькій імперії? По-перше, вивчалося московськоє наречіє, а національна і іноземна мови поділяли останні місця. Через те людям ближче Крилов, ніж Лафонтен, не кажучи вже про Глібова.
Вихід простий: вчіть іноземні мови, й російська не повинна бути найпершою з них. Тоді в "русського міра" не залишиться притомних шансів.
no subject
Так.
Самоізоляція від сифілісу — правильно.
Самоізоляція від бактерій взагалі — нонсенс, бо тоді доведеться жити у барокамері.
+100500.
no subject
Та який там в дупу нах сифіліс? Там щось незрозуміле на кшалт чоловічої нежиті, від якої, за словами сучасного покоління, вже є (в них) імунітет. В мене, до речі, імунітет надбаний при совку, закріплений пєрєстройкой і загартований майданами. Тому тих, хто може бути інфікованими "русськім міром" доречно ототожнювати з ВІЛ-хворими.