...Вона блює і співає (![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png)
bytebuster) wrote2018-01-25 08:06 pm
bytebuster) wrote2018-01-25 08:06 pm
Entry tags:
Юрий Гудыменко: Деколонизация
Юрий Гудыменко: Деколонизация
// Перепрошую за сумнівне джерело «Пьотр і Мазепа» і за мову допису, яку обрав автор, але по суті, автор має абсолютну рацію. Теза «геть від московського болота!» має включати у себе не лише відмову від кабздонов, задорнових, шуфутінскіх і прочіх бронєвих, але і від достоєвскіх і пушкінів, які уособлюють собою вторинний продукт, порівняно з первинними культурними досягненнями Цивілізації.
Частиною Цивілізації ми станемо тоді, коли наші діти-онуки не розумітимуть, про що співали Цой і Лєтов.
Коли умствованія Пєлєвіна і Стругацкіх читатимуть у перекладі, кому як зручніше — кому українською, англійською, а кому і китайською, з масивним «вступом від перекладача», який пояснював би реалії того світу, в яких жили і писали усі оті пєлєвіни. Пояснювали б культурну ідентичність отих толстих і достоєвскіх.
А враховуючи те, що наразі свою ідентичність московня нам нав'язує силою, і нема причин вважати, що вона припинить це робити, поки існує, то ми маємо єдиний спосіб залишатися собою — знищити моцкву. Спочатку у собі, а потім — так.
Сейчас нам кажется, что мы давно и почти наглухо оторвались от России, вышли из её орбиты влияния. Но эта видимость обманчива и опасна сразу по нескольким причинам.
Во-первых, времени в фактической независимости от России прошло чуть-чуть — всего несколько лет.
Во-вторых, разрыв с Россией больше похож на разрыв с сигаретами — всегда возможен рецидив.
И в-третьих, мы всё ещё мыслями там. В орбите. В трёхцветной дыре. Украина долгие годы — столетиями — была то провинцией, то колонией империи (под определение которой целиком подходит и Советский Союз). Мы были в их языковом поле. В их культурной орбите. Под их принципами, законами, нормами. Мы слушали тосты Сталина про «великий русский народ», который, конечно, равен прочим народам СССР, но вообще-то равнее, чем другие. Мы слушали их песни, их сказки, их идеи. И мы теряли частичку себя. Каждый раз. Теперь мы пытаемся всё это восстановить — через гиперкомпенсацию, через мгновенный отрыв от всего российского. И это более чем правильно — это неизбежно. Только через столетия независимости, настоящей независимости от России мы станем воспринимать её нейтрально, как других соседей — Польшу, Румынию, Болгарию. Только тогда нам станет на неё наплевать. А пока мы всё ещё в орбите российского влияния. Да, по инерции — но это ещё на годы.
Русский шансон. Русский рэп. Русский рок. Хайп. Антихайп. Газманов. Кобзон. «Ирония судьбы». Тупая привычка дописывать в названиях ресторанов твёрдый знак после согласной, чтобъ получалосъ какъ въ Имперіи. Московский патриархат. «Голубой огонёк». Салат «оливье». «Оппозиционный блок». «С вас три рубля сдачи было». Улица Суворова. Улица Кутузова. «УкрАинский». Навальный — норм чувак, он против Путина. «А доедать Пушкин будет?» Деды воевали. Скажи нормально, по-русски. Мы один народ. Славянск. Краматорск. Дебальцево. Иловайск. Донецк. Луганск. Война. Всегда война.
У бывших колониальных стран всегда две проблемы.
Первая проблема на виду — это устоявшиеся связи с метрополией. Алжир торгует с Францией, Ирландия — с Британией, Украина — с Россией. В метрополии практически всегда выше зарплаты и лучше образование, и этот разрыв не компенсируется за год или два — в результате молодёжь и малообразованные слои продолжают уезжать в уже бывшую метрополию десятилетиями. Но эта проблема на виду.
Вторая проблема менее заметна и становится таковой только в случае открытого конфликта между бывшими колонией и метрополией. Это культурная зависимость, проявляющаяся практически во всех аспектах жизни, от самых банальных («Назови пять современных украинских и пять российских писателей») до менее заметных. Если присмотреться, то метрополия есть везде. Во всех сферах жизни — от шрифтов до макроэкономики. От метрополии хрен куда денешься вот так сразу. Теперь должны пройти поколения, чтобы фамилия «Пушкин» воспринималась украинцами примерно как фамилия «Байрон» или «Бодлер»: какой-то образ в голове есть, и поэт великий, конечно, но вот ни одного стиха вспомнить не могу, да и как выглядел, не помню, простите.
Даже моё поколение (СССР развалился, когда мне было три с копейками) с детства помнит и «Мой дядя самый честных правил», и «Златая цепь на дубе том», но не помнит почти ничего из Шекспира, не говоря уже о Шевченко. Я помню кретинские сказки про Колобка и Ивана-дурака, он же альтер-эго Ивана-царевича, но почти не знаю сказок украинских. Я по инерции следил за российскими новостями даже до войны. Я читал российские книги. Я слушал российскую музыку в значительно большем объёме, чем она того заслуживает. Я был обычным человеком постколониальной страны, старательно потребляющим культурные плоды метрополии. Из этого текста не будет вывода или призыва к действию. Никаких «кайдани порвіте». Мы уже провели декоммунизацию, и это было безумно важно, но в сравнении с деколонизацией это были так, цветочки. В конце концов, Россия была на наших землях значительно дольше, чем не продержавшийся и столетия СССР. Но деколонизацию нужно проводить внутри себя. В первую очередь понимая, что Пушкин, конечно, неплох, но только если его учить с детства, так, чтобы он с его дубами и котами на дубах откладывался на подкорке. Во всех остальных отношениях Пушкин разгромно проигрывает множеству иностранных поэтов, а по актуальности в украинском XXI веке — ещё и Тарасу нашему незабвенному Шевченко, недаром же его портреты регулярно появляются на любой украинской революции, не говоря уже о войне.
Иногда ты просто видишь наследие эпохи колонизации. Видишь все эти «РесторанЪ «Война и миръ». Видишь памятники Пушкину при полном отсутствии памятников Шекспиру. Слышишь про «три рубля» на рынке и про «рюмку водки» на столе… тьфу ты, в радиоэфире, и просто понимаешь, что это — колониальное наследие. Больше ничего не надо, достаточно понимания. Тогда вы будете рассказывать детям сказки по Франко и Роулинг, а не по Пушкину. И песни будут другие, и слова иные, и всё… другое. Может, не сразу своё — но не колониальное, а значит, несистемное. Там — Шекспир, там — Леди Гага, там — южноафриканские Die Antwoord, а там — японские мультики Миядзаки. А потом — очень потом! — в этот ряд спокойно станет и российская культура. И тогда мы увидим, сколько она заслуживает места без государственной цензуры. Где Бёрнс и где Лермонтов, где французский шансон и где российский.
А пока — медленно, но уверенно прочь от России. Впереди годы деколонизации. И мы — в кои-то веки — вышли на вторую космическую скорость и уходим в уверенный отрыв от бело-сине-красной дыры. Чао, Пушкин. Привет, Верлен. Дай, Джим, на лапу счастье мне.
// Перепрошую за сумнівне джерело «Пьотр і Мазепа» і за мову допису, яку обрав автор, але по суті, автор має абсолютну рацію. Теза «геть від московського болота!» має включати у себе не лише відмову від кабздонов, задорнових, шуфутінскіх і прочіх бронєвих, але і від достоєвскіх і пушкінів, які уособлюють собою вторинний продукт, порівняно з первинними культурними досягненнями Цивілізації.Частиною Цивілізації ми станемо тоді, коли наші діти-онуки не розумітимуть, про що співали Цой і Лєтов.
Коли умствованія Пєлєвіна і Стругацкіх читатимуть у перекладі, кому як зручніше — кому українською, англійською, а кому і китайською, з масивним «вступом від перекладача», який пояснював би реалії того світу, в яких жили і писали усі оті пєлєвіни. Пояснювали б культурну ідентичність отих толстих і достоєвскіх.
А враховуючи те, що наразі свою ідентичність московня нам нав'язує силою, і нема причин вважати, що вона припинить це робити, поки існує, то ми маємо єдиний спосіб залишатися собою — знищити моцкву. Спочатку у собі, а потім — так.
Сейчас нам кажется, что мы давно и почти наглухо оторвались от России, вышли из её орбиты влияния. Но эта видимость обманчива и опасна сразу по нескольким причинам.
Во-первых, времени в фактической независимости от России прошло чуть-чуть — всего несколько лет.
Во-вторых, разрыв с Россией больше похож на разрыв с сигаретами — всегда возможен рецидив.
И в-третьих, мы всё ещё мыслями там. В орбите. В трёхцветной дыре. Украина долгие годы — столетиями — была то провинцией, то колонией империи (под определение которой целиком подходит и Советский Союз). Мы были в их языковом поле. В их культурной орбите. Под их принципами, законами, нормами. Мы слушали тосты Сталина про «великий русский народ», который, конечно, равен прочим народам СССР, но вообще-то равнее, чем другие. Мы слушали их песни, их сказки, их идеи. И мы теряли частичку себя. Каждый раз. Теперь мы пытаемся всё это восстановить — через гиперкомпенсацию, через мгновенный отрыв от всего российского. И это более чем правильно — это неизбежно. Только через столетия независимости, настоящей независимости от России мы станем воспринимать её нейтрально, как других соседей — Польшу, Румынию, Болгарию. Только тогда нам станет на неё наплевать. А пока мы всё ещё в орбите российского влияния. Да, по инерции — но это ещё на годы.
Русский шансон. Русский рэп. Русский рок. Хайп. Антихайп. Газманов. Кобзон. «Ирония судьбы». Тупая привычка дописывать в названиях ресторанов твёрдый знак после согласной, чтобъ получалосъ какъ въ Имперіи. Московский патриархат. «Голубой огонёк». Салат «оливье». «Оппозиционный блок». «С вас три рубля сдачи было». Улица Суворова. Улица Кутузова. «УкрАинский». Навальный — норм чувак, он против Путина. «А доедать Пушкин будет?» Деды воевали. Скажи нормально, по-русски. Мы один народ. Славянск. Краматорск. Дебальцево. Иловайск. Донецк. Луганск. Война. Всегда война.
У бывших колониальных стран всегда две проблемы.
Первая проблема на виду — это устоявшиеся связи с метрополией. Алжир торгует с Францией, Ирландия — с Британией, Украина — с Россией. В метрополии практически всегда выше зарплаты и лучше образование, и этот разрыв не компенсируется за год или два — в результате молодёжь и малообразованные слои продолжают уезжать в уже бывшую метрополию десятилетиями. Но эта проблема на виду.
Вторая проблема менее заметна и становится таковой только в случае открытого конфликта между бывшими колонией и метрополией. Это культурная зависимость, проявляющаяся практически во всех аспектах жизни, от самых банальных («Назови пять современных украинских и пять российских писателей») до менее заметных. Если присмотреться, то метрополия есть везде. Во всех сферах жизни — от шрифтов до макроэкономики. От метрополии хрен куда денешься вот так сразу. Теперь должны пройти поколения, чтобы фамилия «Пушкин» воспринималась украинцами примерно как фамилия «Байрон» или «Бодлер»: какой-то образ в голове есть, и поэт великий, конечно, но вот ни одного стиха вспомнить не могу, да и как выглядел, не помню, простите.
Даже моё поколение (СССР развалился, когда мне было три с копейками) с детства помнит и «Мой дядя самый честных правил», и «Златая цепь на дубе том», но не помнит почти ничего из Шекспира, не говоря уже о Шевченко. Я помню кретинские сказки про Колобка и Ивана-дурака, он же альтер-эго Ивана-царевича, но почти не знаю сказок украинских. Я по инерции следил за российскими новостями даже до войны. Я читал российские книги. Я слушал российскую музыку в значительно большем объёме, чем она того заслуживает. Я был обычным человеком постколониальной страны, старательно потребляющим культурные плоды метрополии. Из этого текста не будет вывода или призыва к действию. Никаких «кайдани порвіте». Мы уже провели декоммунизацию, и это было безумно важно, но в сравнении с деколонизацией это были так, цветочки. В конце концов, Россия была на наших землях значительно дольше, чем не продержавшийся и столетия СССР. Но деколонизацию нужно проводить внутри себя. В первую очередь понимая, что Пушкин, конечно, неплох, но только если его учить с детства, так, чтобы он с его дубами и котами на дубах откладывался на подкорке. Во всех остальных отношениях Пушкин разгромно проигрывает множеству иностранных поэтов, а по актуальности в украинском XXI веке — ещё и Тарасу нашему незабвенному Шевченко, недаром же его портреты регулярно появляются на любой украинской революции, не говоря уже о войне.
Иногда ты просто видишь наследие эпохи колонизации. Видишь все эти «РесторанЪ «Война и миръ». Видишь памятники Пушкину при полном отсутствии памятников Шекспиру. Слышишь про «три рубля» на рынке и про «рюмку водки» на столе… тьфу ты, в радиоэфире, и просто понимаешь, что это — колониальное наследие. Больше ничего не надо, достаточно понимания. Тогда вы будете рассказывать детям сказки по Франко и Роулинг, а не по Пушкину. И песни будут другие, и слова иные, и всё… другое. Может, не сразу своё — но не колониальное, а значит, несистемное. Там — Шекспир, там — Леди Гага, там — южноафриканские Die Antwoord, а там — японские мультики Миядзаки. А потом — очень потом! — в этот ряд спокойно станет и российская культура. И тогда мы увидим, сколько она заслуживает места без государственной цензуры. Где Бёрнс и где Лермонтов, где французский шансон и где российский.
А пока — медленно, но уверенно прочь от России. Впереди годы деколонизации. И мы — в кои-то веки — вышли на вторую космическую скорость и уходим в уверенный отрыв от бело-сине-красной дыры. Чао, Пушкин. Привет, Верлен. Дай, Джим, на лапу счастье мне.
no subject
Частково згоден. Тут би тоді треба привести оригінал, на що рівнятись. Може я чогось не знаю, проте завжди вважав конкретного Цоя і конкретного Пушкіна самобутніми. Не можу сам придумати для них оригіналу. А те що вони не мають бути первинними, це безумовно. Загалом ніщо у здорової людини не має бути первинним окрім її ідеалів життя, а автори як ідеали життя - це вже якось не дуже. Якщо важливе моє особисте імхо щодо конкретних Цоя і Пушкіна (ну щоб можна було судити наскільки я можу бути тут нейтральним): Пушкіна ніколи не любив і не розумів, читав в житті речі незрівннянно більш значущі, думаю, якби не шкільна програма, то навряд чи б його самі люди читали в наш час. Цой... Музику групи Кіно неможливо назвати серйозною музикою, це лише засіб відтіняння слів, які і складають основну суть Кіно як явища культури. Думаю, Цой тонко відчував ємоційні впливи, і тому міг за допомогою простих слів створювати чи описувати прості настрої, зрозумілі слухачу. Яскраво описувати та створювати. Його сила - в емоційній відповіді слухача. При цьому немає ні складної музики ні поетики, все вкрай просто. І на відміну від шансону, це все не адресовано "дну", а обговорювані теми - універсальні. Теми життя, теми настрою людини. Як жанр "буденність" в аніме. В цьому плані він цінний з тої точки зору, що інших авторів, що б справді змогли чогось досягти в цьому напрямі зовсім небагато, тож можна казати про те що він бачив світ не так як інші автори, а таке бачення це завжди цінно в мистецтві. Але я відношусь до його творчості у повному відриві від радянської реальності - мені цікаві емоційні картини та їх вплив на людей, та вони самі, як окремий митецький жанр, а радянщина мені не цікава, я її просто ігнорую, і ментальні посилання на неї не псують мені побачену картину. У Цоя так можна на щастя. Далеко не у всіх радянських груп та авторів таке можливо. От наприклад... "Железный поток" або "Мастер" - писали відкриту антирадянщину, але настільки зрослись з тою реальністю, що окремо сприймати їх неможливо, вони стали заручниками того проти чого писали, хех ))
Те, що я щойно розповів, про емоційну складову творчості і тд цікавить вкрай низький процент аудиторії, це я знаю точно. Тому моя мотивація статистично малосуттєва для світу і не вплине на процеси в ньому, на жаль (я б хотів щоб люди свідомо бачили складні візерунки емоційних картин, це б їм дуже допомогло розуміти наш світ). Обличча світу створює більшість або більша сила, і для першої і для другої Цой ніколи не буде тим, що бачу там я. А от повісити його портрет на пропагандистський прапор всяких ньюсср цілком можуть - і це неочевидна причина, чому особисто Вам хочеться щоб його не було. Я таку мотивацію розумію і навіть підтримую. Але це ні на крихту не применшує його навички чи його як самобутнє явище, поки він не асоціюється з радянщиною. Це просто було, і є. Це як з ленінами: можливо правильніше було б всих їх залишити трохи доопрацювавши їх вигляд (зменшити кількість кінцівок, розфарбувати яскраво або в дитячі малюнки, пустити плестись на них плющ, тощо) і написати величезними літерами на кожному "Нащадки, пам'ятайте, ніколи знов", і щоб їх таких всі бачили - був би значно більший ефект, але народ потребував катарсису, а розумів його лише в діях від протилежного, наприклад руйнуванні. Ну, народ каже - значить так буде, ажде йому видніше що йому потрібно, це і є демократія. Але на відміну від Цоя ленін не несе ну взагалі жодної цінності, навіть художньої, хоч здавалось би куди без неї, адже його і робили всякі скульптори, у тому числі відомі.
"2. Згоден, навіть Абібакс має право на свого глядача/слухача/користувача. Пропорційно своєму внеску."
От! Пропорційно внеску. Саме так і має бути. Це має бути вільний ринок. Ми лише не повинні допускати, щоб окремі напрями що несуть деструктивний заряд отримували надто багато прихильників. Наприклад Норвезький паган/дет метал, як я розумію, запросто може нести загрозу через надмірне серйозне поклоніння сатані, але в світі його не забороняють, і в нього є прихильники. Просто такі потенційно небезпечні екстрим напрями думки та творчості мають обмежуватись у випадках росту популярності. Скільки не забороняй ідеї гітлера - скіни не переведуться (прошу пробачення у скінів за такі не зовсім вірні узагальнення). Скільки не забороняй сталіна - будуть дуроломи що його обожнюватимуть. І часто подібні заборони лише підживлюють попит. До того ж тотальна заборона чогось - це не демократичний а досить таки тоталітарний крок, і кожен такий крок наближує нас в душі до того ж умовного сталіна.
Але це все в ідеалі, в культурній країні, яка має стабільну економіку та не воює проти значно більш сильного ворога. Нам же тут щось треба робити з сильно запущеною освітою та культурою. Сторічний план відновлення ))) (до речі це із потрапивших до немилості Стругацьких, "Хижі речі сторічча", для нас ця соціомодель зараз вкрай акутальна, якщо не читали - рекомендую ознайомитись. Стругацькі, до речі, цінні саме якісними соціомоделями, серед старої фантастики такі є лише у них, Лема та Азімова).
"3. Так, є хороші московські музиканти. Поети, політики, кінорежисери."
Ну, одиниці якщо чесно, тобто дуже мало, ми це обидва знаємо. Статистично їх замало щоб на них взагалі хоч якось орієнтуватись. Чому так - творчість там занадто часто служила пропаганді а не мистецтву, і була дуже обмежена. І в час після розвалу совка теж: "а в чістом поле сістєма град - за намі тупін і сталінград" (а в кінці те саме щей німецькою, щоб звучало як у дідов "Soldaten, feuer! Spazieren GRAD. Wir liben tupin und Stalingrad."). Тому я пропоную ті одиниці тим быльш розглядати у відриві від соціуму з якого вони, банячи в їх творчості всі ментальні посилання куди не треба. Ну це якщо їх творчість раптом цікава. А загалом всяку творчість слід так розглядати. Де творчість - а де ідеологія, разом у одному флаконі їм не місце. Окрім хіба випадків виключно ідеологічної творчості, адже і таке існує.
До речі, зненацька згадалось, на тему пропаганди - дуже цікаво спостерігати еволюцію гри Wolfenstein, в останній серії нацистська пропаганда там вже надто близько стала нагадувати сучасну російську, я просто дивуюсь яскравим паралелям. Ще кілька серій і я думаю там Бі Джей Блазковіц полюватиме не на німців, і символіка на стінах буде інша, хе-хе (ще показово що в фантастично інтернаціональній команді що бореться з світовим нацизмом там немає росіян). А в імітації старовинного вульфа вбудованій в гру, піксель-кулеметники навіть говорять щось типу хайл раша, я думав що мені почулося, та наче ні. До купи, в одній з газетних вирізок там дуууууже сильно але прозоро проїхались по трампу, суть статті коротко "в історичному розвитку американської цивілізації ймовірно що компетентність президентів все спадатиме, і одного разу настане момент коли президентом стане повнісю некомпетентна людина", і це я ще м'яко сказав. Жаль там не можна простим способом роити скріншотів.
О, тут я добрався ло дизбактеріозу )) Схоже в цьому ми зійшлися. Так воно і буде. Одиниці цінніх на жаль поляжуть на фоні сотень шкідливих. Нічого не вдієш, такий світ. Та ще й на жаль сам тип того що я вважаю цінним інші не дуже бачать. Ну то таке.
Думаю, якщо Пушкіна виключать з шкільної програми, то за 100 років його пам'ятатимуть одиниці, і ті з спеціалізованих напрямів в університетах. Про Цоя забудуть набагато швидше і без цього. Цивілізація ледь-ледь пам'ятає імена найвідоміших музикантів через якихось 60-70років, і це імена, з музикою ще гірше. Відомісь Цоя була хоч і тотальною, але тільки в совку, тож тут немає мови про світову славу. Вже зараз тільки справді продвинуті знавці, або старпьори здатні назвати сходу більше 10 радянських рок/метал команд. Ще 20 років і навіть нефори не знатимуть хто це, той Цой. Тому писати книжки чи музику заради слави - повна дурня. Хоча... будь що робити заради слави - це вже не дуже ))
"Чудово. Я у свій минулий візит до Києва особисто чув від таксиста ціну «100 рублєй». Як це викинути з серця?"
Гарна відповідь. На жаль це ще дуже на довго. Не всі люди розумні, і не всі принципові. З них пропаганда виходитиме поколіннями. За умови правильного культурного розвитку нашої країни, що забезпечить те, щоб та пропаганда з них виходила. Щоправда роль Цоя і Стругацьких в "100 рублях" неоднозначна (в цей конкретний момент історії). Але я чудово розумію, що нескладно створити ситуацію, коли вона стане дуже однозначна. І це дуже жаль, бо шанси що така ситуація буде створена - суттєві. ( Ну чого вони використовують все що можуть як зброю... Як триклятий укус зомбака з "Resident Evil": вкусив - або відріж вкушену руку, або застрелься, інакше бути зомбаком і тобі (((
no subject