Facepalm of the Day — Зашквар Дмитра Павличка, пєйсатєля буквами

[bytebuster]

Із інтерв'ю з Дмитром Павличком, який воспєвав московсько-фашистську тюрму народів.
(ахтунґ, інтерв'ю вела Оксана Шкода, яка зашкварилася шашнями з московським Мертвечуком, якому також ніякої довіри нема)

— «Я син простого лісоруба, /Гуцула із Карпатських гір, /Мені всміхнулась доля люба /У сяєві Кремлівських зір», /«Як добре, що на світі є Москва, /Моя земля, столиця і надія». У вас много стихов о Москве, о Ленине, о партии...
— Справа не в тому, які у мене вірші були!
— Скажите, вы их писали искренне или блефовали перед читателями? Или же над вами кто-то стоял с плеткой?
— Я писав завжди комуністичні вірші дуже щиро, тому що я вихований на соціальній поезії Шевченка. А соціальна поезія Шевченка була домінуюча. У нього українська тема теж була, але домінуючою у Шевченка була Катерина, зраджена московським офіцером...
— Вы же «сяйвом Кремлівських зір» восхищались, при чем здесь Катерина?
— Ви розумієте, що таке «сяйво Кремлівських зір», яке прийшло до мене, до хлопчика? Я вступаю до Львівського університету, починаю вчитися і розумію, що мені відкриваються великі горизонти... В той час, як я це писав, я прекрасно розумів, що не до кінця кажу правду.
Мене хотіли виключити з 5-го курсу університету. Професор тоді запитав: «На каком языке я должен читать?» — и все девушки — дочери полковников и генералов русских, которые жили во Львове, поднялись и сказали: «По-русски!» А я встав ззаду і сказав: «Читайте українською мовою, ми ж в університеті Франка!» Мене викликають в партком і кажуть: «Він — націоналіст!» І тоді, коли я писав про Леніна, про партію, я думав, ідіот, що цими комуністичними фразами можна врятувати Україну! Я це робив, але мені не вдалося...
— То есть, сочиняя хвалебные оды коммунизму, вы таким образом пытались спасти Украину? Я правильно поняла?
— Правильно ви зрозуміли, бо я написав у 1955 році «Коли умер кривавий Торквемада, /Пішли по всій Іспанії ченці.../Вони самі усім розповідали, /Що інквізитора уже нема, /А люди, слухаючи їх, ридали... /Не усміхались навіть крадькома, /Напевно, дуже добре пам'ятали, /Що здох тиран, але стоїть тюрма!»
Це я про Сталіна писав, ви розумієте, коли це було написано і коли надруковано? І це я писав, будучи активним комуністом — я ж був членом ЦК комсомолу України! Приходжу на пленум і кажу: «Чому я не чую української мови?!» Підходить на перерві кадебіст і каже «***твою мать, забудьте о своем языке, тут Русь, все!»
Я змалечку йшов по цих вогнях, вони мене всі катували, я ж, до речі, відсидів 8 місяців у тюрмі за те, що нібито був десь там у бандерівцях. Справа в тому, що де я насправді був — ніхто не знав. А я в УПА був! Три місяці в 1945 році!
— И вы этим гордитесь?
— Пишаюся тим страшно, тому що хлопці гинули за Україну! Ви думаєте, що там були інтелігенти? Сільські хлопці, які знали одне: «Як умру, то поховайте...» І знали ще, може, Івана Франка. Це були прості люди, і нас було 200 тисяч! А сотенний прийшов і сказав: «Марш додому, іди в комсомол! Але забудь, де ти був!»
«Вже не той хлопчик, який писав про Кремлівські зорі»
— То есть из УПА вы прямиком записались в комсомольцы?
— Да, з УПА — в комсомол.
— Власть меняется? Удобно в УПА — вы в УПА, выгодно в комсомоле — в комсомоле, сподручно стать националистом — стали им...
— Ні, мені не вигідно було нічого! Ви повинні зрозуміти, що часи перебудували не лише мене... А що сталося з Горбачовим? Там, де йому було добре, він каже, що це — недобре. А що мені сказати про Павла Тичину? Проклясти його за те, що він, коли була Українська Народна Республіка, писав про героїв Крут, а потім писав, що «партія веде»?
Все тому, що стояли над нами... Мені важливо було хоч слово українське почути! Я покинув Львів і переїхав до Києва, адже розумів, що головна політика твориться саме тут. Мене знав Петро Шелест (первый секретарь ЦК Компартии Украины, 1963—1972 гг. — Авт.), який сказав: «Ти націоналіст, я знаю, але мені казали Павло Тичина і Олесь Гончар, що ти талановитий». І Шелест мене рятував, викликаючи, казав: «Відітни собі язик!» — а я питав: «Петро Юхимович, чого ми Росію любимо більше за Україну? Хто ми такі?»
Ви думаєте, я написав про Кремлівські зорі і закохався в них навіки? На той час, коли писав — звичайно, але зазвичай я писав для того, щоб увійти ближче до кола комуністичних лідерів. І то сталося! Я був депутатом Верховної Ради СРСР і України одночасно. Я з Горбачовим говорив, коли він приїжджав сюди... І я знаю, що мене шанували комуністи. Але коли валилася імперія і я сказав комуністам, щоб брали владу, вони відповіли: «Ні, ми не будемо брати!» Комуністи були всі росіяни, з Росії, так, як і сьогодні.
— В марте 1990 г., выходя из Компартии, вы заявили, что, мол, не знали ни про голод 1932—1933 гг., ни про масштабы ГУЛАГа... А через год пишете: «Ми знали, був голодомор / І розстріли в підвалах...» Так знали или не знали? Ваши строки?
— Мої. А звідки ви знаєте мої вірші?
— Говорю же: ценитель вашего творчества!
— Вам треба бути українкою! Я все це знав, але мовчав.